Глава 18. Шанс

- Пішов звідси, - долинув до мене розлючений голос Діми, який силоміць заштовхнув того п’яного назад у приміщення.

   А я стояла, досі не могла поворухнутися і змушувала себе на уявляти всього того, що могло б бути якби… Якби не Діма. Це жахіття. Тільки зараз до мене дійшло, у якій ситуації я була і як це страшно. Враз мене з головою накрила паніка. І я думала, що вже все, зараз просто розревусь від безсилля.

   Та вже за секунду я відчула на собі такі бажані теплі обійми і почула вкрай стривожений голос.

- Скажи мені, що я встиг і все добре. Будь ласка! Скажи, що я встиг…      

   Я тільки сильніше притиснулася до нього, обхопила руками за шию і тихенько видихнула:

- Дякую… - у відповідь скоріше відчула, аніж почула полегшене зітхання.

- Тихо-тихо, - заспокоював мене Діма, легенько торкаючись руками і губами мого волосся. – Все добре. Не плач, моя хороша.

   Не знаю скільки часу ми так простояли обійнявшись і нічого не говорячи, але саме в той момент, коли я була готова почати, задуманий мною діалог, нас перервали.

- Вибачте, що відволікаю, - я відпустила Діму і повернулась до того, хто говорив, - але де я можу знайти Кейт Долі? – поцікавився у нас хлопець, певно кур’єр, який тримав у ріках чималий букет білих тюльпанів.

- Це я, - здивовано промовила до нього, але так і не зрушила з місця.

- Чудово, тоді розпишіться і візьміть, - віддає мені розкішні квіти, - це вам. Гарного вечора!

- Дякую, - трохи заторможено відповідаю.

  Дивлюсь на букет в моїх руках, який, до слова, ідеально підходить під мою сукню і бачу маленьку записку, дістаю її, читаю і щось всередині мене обривається.

«Я завжди поруч, навіть якщо ми не разом. Діма».

   Я стрімко обертаюсь, шукаю його погляд, напевно, за секунду долаю відстань між нами і роблю єдину розумну річ, яку тільки можна зробити в даному випадку – цілую свого, тепер вже без усіляких сумнівів, хлопця. І щось мені підказує, що він зовсім не проти такого розвитку подій, так як, більш, ніж охоче відповідає на мій поцілунок, а в якусь мить навіть забирає у мене з рук букет і притягує впритул до себе. Так, це те, що мені треба! Те, чого я так довго хотіла і чекала. Цілуємось ми довго, нікуди не поспішаючи, але раптом до мене доходить, що не сказала найголовнішого, тому одразу ж м’яко перериваю нас і лагідно, але впевнено, дивлячись в любі шоколадні очі говорю:

- Ми разом, - на секунду він завмирає, а потім просить:

- Повтори, - на що я тихенько сміюсь і таки повторюю.

- Разом. Ми разом, - на його обличчі розквітає така широка посмішка, що ширше вже, напевно, не можна.

   Він нахиляється до мене, притуляється своїм чолом до мого і каже:

- Ти навіть не можеш собі уявити, як довго я чекав цих слів, - його голос серйозний, як ніколи.

- Як я жила без тебе ці два роки? – тихо шепочу.

- Думаю, погано, - так само тихо прилітає мені відповідь. Я не втрималась і розсміялась вголос, закидаючи голову.

- Рядницький, спустись з небес, - а він бере підіймає мене на руки і починає кружляти. Напевно, мій вереск було чути за кілометр звідси. Але нас це мало хвилювало, ми просто були щасливі.

   Коли мої ноги, нарешті, торкаються землі, у мене одразу виникає запитання.

- А де мій букет?

- У смітнику, - як ні в чому не бувало відповідає Діма.

-Рядницький! Якщо ти викинув… - але договорити мені ніхто не дав, замість цього пальцем вказали на лавку, біля якої ми, виявляється, стояли, там цілий і неушкоджений лежав мій букет.

  Я перевела погляд назад на Діму і трохи винувато запитала:

- Ти мені ще довго це будеш згадувати, так?

- Навіть не сумнівайся в цьому. Як мінімум до кінця життя, - мушу визнати, справедливо. Але це не завадило мені все ж таки сказати:

- То була ідея Нати, я там ні до чого, - головне вираз обличчя правдивий треба зробити.

- Нати-Нати, ага, - з цими словами мене знову поцілували і можна вважати, що цю тему було закрито. Ну принаймні, обговорювати це зараз мені не хотілося від слова зовсім, були набагато важливіші справи. На приклад, цілуватися зі своїм коханим хлопцем.

   Коли мені вдалось ковтнути краплину повітря, бо дехто був занадто ненаситний, зізнання саме зірвалось з язика.

- Дім, я кохаю тебе.

- І я тебе кохаю, і ти не можеш собі уявити як сильно. Моя Катруся.     - так називати мене було дозволено тільки йому і він це чудово знає.

   Якийсь час ми просто насолоджувалися одне одним, мовчали, цілувалися, обіймалися і намагалися запам’ятати цей момент назавжди. Згодом, коли я перевела погляд на мій букет, який я нізащо не викину, і мовчанку порушив Діма.

- Знаєш, ці квіти мали бути моїм прощальним подарунком.

- Що? В сенсі прощальним? – в цей момент, я думала, моє серце розірветься від шаленого ритму.

- У прямому сенсі. Я серйозно думав, ще сьогодні вранці так думав, що повернусь назад, у Львів.