Глава 17. Цей день настав

   Я не знаю, хто придумав будильники. А може, і добре, що не знаю, інакше та людина зараз би дізналась все, що я про неї думаю, а думала я багато чого різного і цікавого, особливо о шостій ранку. Та на вулиці ще не зовсім світло, а ми з Наткою вже мали прокидатися, бо цей день настав! День презентації «Англійського шансу». Аж не віриться, що ми відповідальні за вихід цієї книги у світ. Маю величезну надію, що сьогодні все пройде на найвищому рівні, інакше, нас не врятує навіть те, що Антон племінник Генріха.

- Хай хоч трісне, так дзвенить! Я сплю! – Ната накрила голову подушкою і, здається, рухатися нікуди не збиралась, а вставати тим більше.

- Вимкни його, не можу більше це слухати, - попросила я, беручи приклад з подруги і натягуючи ковдру по самі вуха.

- Ну ти і вимкни, як тобі треба. Мене нема! – нагло заявила мені ця руда грубіянка.

- Лисецька, він дзвенить коло твого вуха! Якщо тебе ще не зовсім заклало, то зроби ласку, простягни руку і просто натисни на кнопку, - я втрачала терпіння.

   Не дуже дієвими виявились мої слова. Ну що ж, всі бачили, я намагалася бути доброю. Вона сама напросилась. Я добре так вперлась і скинула цю сонну муху з ліжка.

- Ай! – почулося з підлоги і згодом: - Я тобі це ще згадаю. Запам’ятай, Дольська, помста подається холодною, - і сталось чудо, вона таки вимкнула цей довбаний будильник.

- Ну так одразу не можна було? – запитала я, остаточно прокинувшись.

- Моя робота тебе бісити, - Ната гордо підвелася з підлоги, - І я вважаю, що мені за її виконання можна сміливо виписувати премію, - подумала і додала: - Щомісяця!

- Дозвольте поцікавитися, пані Лисецька, ваша губа не сильно розкотилась? – моєму сарказму не було меж.

- Та ні, все на місці. Хіба що…, - приклала пальчик до губ, - варто їх трішки підфарбувати і тоді все буде просто бомбічно, - з цими словами ця бестія вийшла з кімнати і залишила останнє слово за собою. Здається, це була перша частина тієї самої холодної помсти і  сподіваюсь, остання.

  Хай там як, сьогодні був не тільки день презентації, а надзвичайно важливий день для мене особисто. Вчора, після розмови з Антоном, я прийняла остаточне рішення, Ната вже була в курсі. І ввечері, після нашого заходу, мені б дуже хотілося зробити те, на що я не могла наважитися дуже довго – дати нам з Дімою ще один шанс. Останній. І маю надію, щасливий.

- Мила моя подруго, а скажи-но мені, будь ласка, яким своїм образом ти сьогодні маєш звалити Рядницького наповал? – поцікавилась Ната, коли ми вже мали виходити з номера.

   Зізнаюсь чесно, я про це навіть і не подумала про, що одразу ж сказала Натці. Здавалось, вона мене своїм поглядом на гарбуза перетворить.

- І чого ти ще тут? – запитала.

- А де я маю бути?

- Дольська, не дратуй. Я розумію, любов, голуби і все таке, але ж думати трошки треба. Салон краси. Ти вже давно мала би бути там, а не стояти тут і тупо витріщатися на мене.

- Натка! Ти геній! – я ледь не стрибала від ентузіазму навести марафет. І як я сама до цього не додумалась. Хоча, якби я думала ще і за це, то точно би не витримала такої кількості думок.

- Ну нарешті ти це визнала, - самовдоволено промовила Лисецька.

- Твоє его вже пробило стелю, - я демонстративно підняла голову догори.

- Крихітко, бери вище, моє его давним-давно літає в космосі, - Натка підморгнула мені і сказала: - Біжи давай, ми і без тебе впораємось. І щоб без голівудського образу мені не поверталась!

- Люблю тебе! – прокричала їй, відправила повітряний поцілунок і полетіла сходами вниз.

   Не знаю як це сталось, але через декілька секунд я вимушена була обійматися з… Антоном, на якого випадково налетіла, коли вибігала з готелю. Це чиста випадковість, так не планувалося, повірте мені. Добре хоч це ніхто не бачив.

- Ранок кращим не буває, коли прямо в твої обійми падає така красуня, - ніхто і ніколи не змінить манеру спілкування цієї нестерпної людини.

- Горський, залиш свої пікаперські штучки для Натки. А мене краще відпусти, не до тебе зараз, - я вирвалась із захвату і побігла ловити таксі, не дочекавшись якоїсь чергової розумної репліки від Тохи.

    За добрих дві години я знову влилася в робочий потік, але вже втричі гарніша. Так, сьогодні я постаралася на славу. На мені була біла сукня по фігурі довжини міді, в тон їй босоніжки, ніжний натуральний макіяж і завершували цей образ легкі локони. Я була у все озброєнні як зовні, так і з середини.

   Вже за деякий час почали приходити перші запрошені на презентацію гості і я розхвилювалася не на жарт. Але це було приємне хвилювання, яке змішувалося з очікуванням чогось грандіозного. Кожен повторював свій текст, який вже відскакував у нас від зубів так, що розбуди будь-кого з нас посеред ночі, ми б протараторили його, не замислюючись ні на секунду.

  Лічені секунди до виходу на публіку. Пульс пришвидшується. Серце в грудях вилітає. На обличчі розцвітає ще поки що натягнута посмішка, яка швидко ладна перетворитися на справжню і максимально щиру. Руки пітніють. В голові прокручується раз за разом текст. Три… Два… Один… Ми починаємо. Я роблю перший крок на імпровізовану сцену, оглядаю зал, вдивляюсь в обличчя кожного присутнього і… повністю розчиняюсь у процесі, забуваю про все погане і віддаюсь улюбленій справі на всі можливі відсотки.       Коли ми закінчуємо, я бачу, що публіка сприйняла нас, ми змогли зацікавити, ми зуміли заохотити читати нашу книгу і це так прекрасно, що вся наша четвірка прямо посеред зали спочатку щасливо посміхається одне одному, а потім так само щасливо і міцно всі обіймаються. І нарешті можна розслабитись і просто насолодитися прекрасним вечором у прекрасній компанії.