Глава 16. Відкрита завіса у минуле

    Кафе, у яке привів мене Антон виявилось напрочуд милим. Це слово ідеально описує атмосферу цього закладу. Тут все якесь таке рожеве, яскраве, повітряне, ніби ми потрапили на кондитерську фабрику, де виготовляють улюблені тістечка. Навіть столики у кафе-кондитерській, а по-іншому я це місце назвати не могла, були такими, що хотілося їх з’їсти, настільки все виглядало солодко і не побоюсь цього слова, ванільно.

- Якщо хочеш, можем піти кудись в інший заклад, - раптом запропонував хлопець.

- Ні, мені тут навіть подобається, якщо можна так сказати, - я трішки зніяковіло посміхнулась.

  Ми обрали столик біля вікна, замовили по шматочку чізкейка  і як тільки-но офіціант відійшов від нас, Тоха не втримався і таким серйозним голосом сказав:

- Я думав, офіціанти у цьому закладі гноми. А тут таке розчарування. Ех!

- Ти як мала дитина, це кафе ідеально вписується в твою ауру, - зіронізувала я, вважайте, що теж не втрималася.

- Цукерочко, у мою ауру вписується все, що я забажаю, - нахабно заявили мені у відповідь.

- Хто б міг подумати, що у вас з Натою стільки спільного, - хмикнула і додала: - То про що піде мова?

- Про Діму, я тобі вже казав.

- Горський, я тобі не Ната, гратися у твої ігри не буду. Набридаєш – встаю і йду. Ясно?

- Хто б міг подумати, що у вас з Дімою стільки спільного, - повернув мені мою ж фразу.

- Я все ще чекаю, - не піддаюсь на провокацію, тому що сидіти і точити ляси увесь день у мене намірів аж ніяк не було.

- Добре-добре, ти не в гуморі. Перш, ніж почну говорити, маю запитати. Тобі взагалі цікаво послухати мене? – якось я такого запитання не очікувала, але швидко зібралась і відповіла.

- Якби було не цікаво, навряд чи я б тут сиділа. Правда?

- Логічно. У такому разі, дай подумаю з чого почати.

   Не повірите, але цього разу я терпеливо сиділа, жувала чізкейк і чекала, коли ж він родить розумну думку. І десь через дві хвилини мені пощастило, і він почав говорити.

-  У Діми є шанс з тобою? – вони змовились з Натою, точно змовились.

- Давай припустимо, що є, - я сама трохи здивувалась цій відповіді, а Горський, здається, від радості ледь зі штанів не вистрибнув.

- Катька, хух, я в тобі не помилявся!

- Не зрозуміла, - я нахмурилась.

- Зараз зрозумієш. Почнемо з того, що було два роки тому, коли ви розійшлись, - я кивнула, щоб він продовжував. – Десь ще тижні три після цього Дімон ходив як у воду опущений і кидався ледь не на всіх, як ти розумієш, переважно без причини.

- І? – підбадьорила, бо він замовчав, витримуючи драматичну паузу, чи просто слідкував за моїми емоціями, не знаю. Горського я читати ще не навчилась.

- Через декілька місяців мені більш-менш вдалося повернути його до майже нормального життя, – знову пауза. Знущається просто.

- Що значить «майже»? – поставила логічне запитання.

- Те, що він відмовився від нашої університетської компанії, спілкувався лише зі мною, цілими днями пропадав у спортзалі і на тренуваннях, а потім взагалі якимось дивним чином погодився на стажування в сімейній корпорації.

- Що-о-о??? – я мусила перебити, це мене зацікавило не на жарт, після розповіді на даху.

- Ну у мене приблизно була така ж реакція, але то тривало недовго, може, місяці два-три. Не більше. Потім магістратура і…

- І? І що далі? – я, справді хотіла почути далі розповідь, мене цікавило, як він провів ці роки… без мене.

- Ти точно хочеш знати? Я можу не продовжувати.

- Антошка, як ти думаєш, Ната сильно образиться, якщо я тебе зараз поб’ю? – мило так запитала і дочекалася потрібного результату.

- Жорстока жінка, - хмикнув Горський. – Потім магістратура і активні пошуки тебе. – Стоп. Мене? Серйозно? Я пораділа, що вже доїла тортик, тому що зараз би вдавилась.

   Напевно, мій погляд сказав все за мене, тому що Антон продовжив:

- Не дивись такими очима на мене. Тебе-тебе. Ти пропала не тільки з усіх радарів, а й з усієї планети. Ми ніяк не могли тебе знайти, просто ніде. Я думав, він з розуму зійде за цей час. – Шок. Тотальний шок мав би зараз читатися на моєму обличчі.

- Але ж знайшли, - не знаю, яким способом у мене вийшло так спокійно це сказати.

- Знайшли. Дякую моєму дядькові, - занадто хитрою стала його посмішка і я зрозуміла, що зараз щось дізнаюсь…

- Боюсь запитати, а хто твій дядько?

- Містер Генріх, - самовдоволено відповіли мені.

   У мене рот як відкрився у німій літері «о», так і не закривався ще довго.

- Я в шоці. Чекай! Тобто це все спеціально? Ви тут? Наш проєкт?

- Ми тут, це спеціально. Проєкт – не зовсім. Він нам просто вийшов на руку, його в плані не було.

- Плані? – тупо перепитала я.

- Ні, це тобі знати не треба, - мої очі заблищали гнівом, Горський це відчув і швидко виправив ситуацію. – Та ми його і не використали. Все пішло само собою, тільки декілька разів просили Генріха підіграти.