Глава 11. Один вечір, щоб забути минуле

    Аж дивно. Доїхали швидко, навіть правильніше сказати, домчали з вітерцем. Погода неймовірна, заторів немає, таксі комфортне. І тут закрадається думка, що такого чудового початку просто бути не може, значить, далі на нас чекає щось феєричне. От знати б що. Чомусь той варіант, що я просто себе накручую, відкинула одразу. Я ж кажу, дивно, але вже час до такого звикати.

   А ще була тут атмосфера чогось такого тягучого, знайомого і якогось сумного. Назва цьому відчуттю – ностальгія. Аеропорт Хітроу – це ніби інший вимір. Він величезний, не побоюсь цього слова, помпезний. Можливо, лише для мене, але тим не менш, з ним пов'язаний один з найскладніших періодів мого життя. Рівно два роки тому, ми з Натою, розбиті вщент, морально вибиті з колії, приїхали в Лондон починати нове життя. І почалось все в ту мить, коли ми вперше опинились тут, де я зараз стою. Прямо на цьому самому місці, перед центральним входом аеропорту. Я не вірю своїм очам, що знову тут. Не думала, що це станеться так швидко. Звісно, я планувала різні подорожі, повернення на деякий час в рідну країну, але не так швидко. Здається, до цього моменту я не була готова поки що. Але пройшов час. Пройшли роки. Змінились ми, змінилось все. Настав час дивитись вперед з гордо піднятою головою. І я впевнено зробила перший крок у нову главу свого життя, а те, що вона буде я не сумнівалась.

  Коли ми з Наткою увійшли в цю будівлю, одразу опинилась в іншому світі. Світі, де надто багато людей на один квадратний метр, де всі кудись поспішають, де всі неймовірно голосно розмовляють, де хтось сподівається скоро побачитися з рідними серцю людьми, а  хтось - летить кудись подалі зализувати рани. Ласкаво просимо до славнозвісного лондонського аеропорту!

   Так, Катя, спокійно, - сказала я подумки сама собі, тому що, навіть присутність поруч Нати не рятувала мене від того стану нервів і тривожності, які охоплюють людину, яка боїться літати і яка знає, що через якусь мить опиниться на висоті декількох тисяч кілометрів від землі. Та на щастя, є деякі особи чоловічої статі, які легко можуть мене переключити на зовсім іншу хвилю емоцій. Втім, зараз це теж спрацювало, як заведений механізм. Як тільки в полі мого зору з’явилась одна конкретна особа, я забула про страх літати і згадала про те, що досі не вирішила як мені з ним поводитися. Треба було негайно щось думати, тому що приближувались вони до нас ну надто швидко, набагато швидше, ніж я могла придумати найоптимальніший для себе варіант.

- Привіт, солоденька, - привітався лише зі мною в своїй манері Антон, проте моя люба подруга, на це не звернула увагу, тому що, конкретно в цей момент їй хтось наступив на багатострадальну ногу.

- Привіт, кисло-солодкий фрукт, - одразу ж відізвалась Ната, але Антон її проігнорував, демонстративно залипнувши в своєму телефоні.  Непоміченим це не залишилось ні для кого, але ми, як розумні люди, зробили вигляд, що так і має бути. Забудьте, що я тільки що сказала. Я недооцінила свою подругу.

- Горський, ти раптом ніде головою не вдарявся? Ні? – і спеціально помахала йому перед самим носом, ще й руку до чола приклала. Можна, я зроблю вигляд, що не знаю її?

- Я то ні. А от ти, Наташа, здається страждаєш поганою пам’яттю.

- Не зрозуміла, - насупилась Ната.

- Ну то я нагадаю. Не підкажеш мені хто вчора розпинався, що мене більше бачити і чути ніколи не хоче? Щось мені підказує, що це ти, чи, може, я не правий?

   Я більше не могла це слухати, тому вирішила для пристойності привітатися з Дімою:

- Привіт, - дуже оригінально, браво, Катя!

- Привіт, - відповів він. Будемо вважати це прогресом.

- Як думаєш, літак переживе на борту цих двох? - кивнула головою на Нату з Антоном, які так і не переставали сваритися. Добре, що їх хоч в цьому шумі було не так голосно чути. Мої вуха того б не витримали.

- Вона його погубить, - це було все, що мені сказав Діма.

- Або він її, - я не могла стояти і спокійно слухати, як Нату тут пригнічують.

- Ти правда так думаєш? – щиро поцікавився.

   А я замислилась. З одного боку я прекрасно знаю, яким егоїстом він може бути, але після вчорашнього вечора, я вже не була впевнена, що це для нього просто чергова гра. Тому відповіла, так як відчувала:

- Не знаю. Мені хотілось би вірити, що ні.

- Хочеш вір, хочеш ні, але Тоха кохає її. Прибити іноді готовий, але кохає, - усміхнувся Діма. На що я тихенько розсміялась і сказала:

- Сподіваюсь, ти говориш правду. Інакше я не витягну Нату з цього стану, - подивилася йому пряму в очі. – Вдруге.

- Кать… - що він хотів сказати, мені не судилось дізнатись саме в цю хвилину, оскільки оголосили посадку на наш рейс і ми пішли проходити реєстрацію.

   По іронії долі, я опинилась в кріслі між Натою і Антоном, які досі не замовкали ні на хвилину. Я вже і не намагалася збагнути, про що вони ведуть бесіду на підвищених тонах, а просто хотіла трохи заспокоїтись і помріяти про вдалий політ. Мушу визнати їхні лайки і досить такі активні жести, які часто показувалися прямо перед моїм носом, допомагали відволіктися від страху. Однак, згубно впливали на стійкість моєї нервової системи, яка і так останнім часом, бідна.

   От кому пощастило, то це Дімі. Він сидів через прохід від нас, але сам, без сусідів. І в якийсь момент, коли мене вкрай дістали гучні палкі промови двох ненормальних, а по-іншому я їх назвати не могла, тому що в дану секунду мені здавалось, що вони тупо з мене знущались, я встала зі свого місця (добре, що ми ще не взлетіли) і пересіла до Рядницького. Сама від себе не очікувала, але півтори години в постійних сварках мені не підходило. Тому іншого варіанту не було, всі решту місць, були як на замовлення, зайняті пасажирами.