Глава 10. Неочікуване примирення

   «Ваша праця над «Англійським шансом» не була даремною. Всі в захваті від ідеї. Тому на сьогоднішньому засіданні було вирішено відправити вас чотирьох у відрядження в Единбург. Там на вас чекатиме представлення книги у виді презентації, де буде присутня сама авторка. Бажаю успіхів! З повагою, Містер Генріх».

   Наступним повідомленням були надіслані усі деталі нашої подорожі й інші робочі моменти.

   Ну що я можу сказати… Катастрофа? Апокаліпсис? Кінець світу? Мені здається, що ні одне слово в нашій мові не підходить, щоб описати масштаби цієї ситуації. От як? Скажіть мені на милість, яким таким чудодійним способом ми маємо співіснувати у цьому довбаному відрядженні, якщо так пособачились сьогодні? Це було риторичне питання. Відповіді на нього не існує. Хоча… Ні, таки існує. НІЯК! Це просто неможливо! Це або буде справжня війна дівчат проти хлопців, або… Або… Та я навіть не знаю, що там за «або».  Вголос я ж прокричала:

- Гірше бути не може! Приплили! Ната, збирай речі, ми летимо як мінімум в космос, щоб запобігти цій катастрофі, - я втомлено впала на диван і активно думала як би то врятуватися.

   Хоча розум підказував, що ситуацію просто треба прийняти. Аж сама собі дивувалась наскільки швидко змінюються мої емоції. Я ж казала вже, що Рядницький на мене погано впливає? Здається, казала. Якщо ні, то кажу: «Він на мене жахливо впливає!!!»

   Ну а доки я перебувала в черговому трансі від того наскільки активно доля хоче звести нас знову разом, мій словниковий запас активно поповнювався все новими і новими матюками, які я, до речі, ще ніколи не чула. Піти записати чи що? Знадобиться для відлякування Рядницького і Горського. А Ната тим часом продовжувала видавати нові екземпляри. Та в якийсь момент, і у неї, певно, закінчились крилаті вислови, і вона теж без сил, ще й зі своєю ногою, сіла біля мене на диван, подивилась в мої очі і тихенько так, головне, мило запитала:

- Вип’ємо?

- Здуріла? Давно нічого не пила і не прокидалася в одному ліжку з Горським? – я іронічно підняла і вигнула одну брову.

- Не в ліжку, а на дивані – це по-перше. По-друге, ми були одягнені, тому тут до мене ніяких претензій, будь ласка. А по-третє, для зняття стресу. Ну давай. По одному келиху вина і все. Ну Ка-а-ать!!!

- Знаєш що, Лисецька? – я вдавано спокійно поставила запитання.

- Що? – Ната ще не відчула каверзи.

- Йди спати! А я йду танцювати, - сказала як відрізала і піднялася з дивану. Але в спину почула:

- Зануда! Як я з такою занудою живу? Так і збожеволіти недовго. От же ж пощастило мати таку золоту подругу! – Натка шкутильгала за мною по п’ятах і не переставала бурмотіти. Лише одягнувшись, вже збираючись виходити, я не втрималася і відповіла:

- Наташ, я не проти, щоб ти випила келих вина. Не проти. Ти доросла людина і можеш сама приймати рішення. Я ж бачу, що у тебе неспокійно на душі. Якщо захочеш, як повернусь, можемо поговорити. А втім… Роби, як знаєш. Тільки не нароби дурниць. І так, можеш мене вважати занудою, але я переживаю за тебе, - з цими словами я одразу ж зачинила за собою двері, а тому не могла бачити, яку реакцію справили на Нату мої слова.  

   Я не сумнівалась, що так просто ця історія не закінчиться. Можна, сказати, що відчувала. Та хай там як, зараз мені потрібно було тільки одне: я, мої підбори, музика і танцювальна зала, де не буде зайвих очей. Доведеться, звісно, доплатити з таку розкіш, але сьогоднішній день того вартий. Більше знаходитися в такому напруженому стані я не могла і майже фізично відчувала, як сильно тиснуть на мене всі емоції, пережиті за цей день. Мені вперше за добу пощастило і вже за декілька хвилин я була в повній бойовій готовності запалити цей паркет. Не знаю як кому, але для мене танці – це ледь не єдиний спосіб скинути з плечей напруження. Є в цьому якась магія, особливо, коли ти танцюєш наодинці і повністю віддаєшся музиці, ніби розчиняючись в ній до останку. Так було і зараз, саме в цей момент. Як тільки знайшовся у моєму плей листі ідеальний для мого настрою трек, як тільки зазвучали перші його акорди, як тільки я виконала перше найелементарніше па, як тільки почала далі імпровізувати і слухати веління свого тіла – я пропала на мить з цього світу і пірнула у власний вимір танцю, свободи, легкості і гострих відчуттів, які пронизують тебе від маківки до кінчиків пальців. О так, цей кайф, коли робиш фінальний спокусливий оберт навколо себе, це і є те, заради чого я ладна танцювати вічно. Це просто дивовижно! Якийсь один танець, але скільки в ньому моїх невисказаних слів, стриманих почуттів і взагалі мене, мене справжньої, такої як є, без усіляких масок і приховувань. Танець, він оголює душу, змушує розгледіти своє справжнє обличчя і найголовніше навчитись сприймати і любити себе.

   Після аж ніяк не виснажливого тренування-релаксу, я потихенько почала збиратись додому. Як-не-як, завтра ввечері літак і треба пакувати валізи, хоч якби мені того не хотілось. Втім, зараз я йшла і нікуди не поспішала. Просто не було бажання нестися, не бачачи нікого і нічого навкруги, хотілося бути в моменті, спостерігати за перехожими, думати про все-все і, врешті-решті, трішки сповільнити шалений темп життя, який останнім часом не давав навіть стати і перевести подих.

   Але як тільки, за мною зачинились двері ліфта і я підняла погляд на шум, який, однозначно, йшов від нашої квартири, а точніше від її дверей, я одразу ж повернулась в жорстоку реальність, де на мене зараз недобро, ой як недобро, дивились дві пари по-справжньому злих, але водночас стурбованих очей. Не встигла я вимовити завітне питання про те, що вони тут роблять в таку пізню годину, як Рядницький підлетів до мене, стиснув в обіймах так, що я могла відчути шалений ритм його серця, потім відійшов на два кроки і, не опускаючи руки з моїх плечей, почав сипати питаннями: