Глава 9. Новий сюрприз

   По-справжньому видихнути на повні легені я змогла лише тоді, коли за нашою «золотою четвіркою» зачинились двері кабінету гендиректора. Сказати, що це було екстримально і страшно – це нічого не сказати. На такі пригоди ніяких нервів не вистачить. І так думала не я одна.

- Невже це шаленство закінчилось, - здивовано і втомлено сказала Натка.

- Ага, закінчилось, - я ще досі була, як їжак в тумані, тому говорила і думала трохи заторможено. Ну не витримую я тих стресів, хоч ти трісни!

- Тепер можна нікуди не поспішати і було б чудово завалитись поспати, - позіхнув Діма. Вигляд він і справді мов сонливий, у мене ж навпаки, всередині все дзвеніло від напруги.

- А я б так кожного ранку веселився, -  в цьому весь Антон. Завжди таким був, скільки його знаю. Та якщо ми з Дімою до його закидонів ставимось більш-менш спокійно (ну добре-добре, я далеко не завжди спокійно), то Натка таке ще не навчилася сприймати.

- Горський, ситуація: цирк поїхав, а клоуни залишились – це явно твій випадок, - іронічно хмикнула моя люба бестія.

   А я тим часом, вирішила трішки попідпирати стінку і приготувалась уважно спостерігати за новою порцією сарказму цих двох осіб. І Діма був зі мною солідарний, тому що теж не зводив насмішливого погляду з цієї парочки. І так, саме парочки. Чомусь конкретно зараз я чітко бачила іскри, які літають між ними і не мала жодних сумнівів, що колись вони таки наберуться розуму і зможуть стати щасливими разом. Стоп! Дольська, з глузду з’їхала? Сама на себе подумки насварилася. Жах, як я таке взагалі могла подумати?! Тільки не після того, що у них було в минулому. Ні-ні-ні і ще раз ні. Не пара. Натці потрібен хтось більш надійний. Що зі мною твориться? Сама себе останнім часом не впізнаю…

   А доки я боролась в думках сама з собою, словесні баталії продовжувались.

- Натуля, ти просто заздриш моєму безтурботному характеру. Сама то так не вмієш, - відбив атаку Антон.

- Чуєш, ти – Містер Самозакоханий Індик, твоя думка нікому не цікава. Тому закрий пельку на петельку і бажано щезни звідси десь в далекі далі, - хід Нати.

- Якщо щезнути, то тільки з тобою, любов моя, - і поліз до неї обійматися. Інстинкт самозахисту у людини відсутній максимально, хочу вам сказати. Ната відскочила в бік і раптом закричала від болю і схопилася за праву ногу.

- На-а-ат, що з тобою? – підлетіла одразу до подруги. Але їй було не до мене, тому що вона вже пішла в атаку на Горського.

- Як же ж я тебе ненавиджу! Чуєш, ненавиджу! Краще б я ніколи тебе не знала! Ти вічно псуєш мені життя! Сил більше не маю терпіти твою присутність. Якого хріна ти приперся в Лондон? Так добре без тебе жилося. Ні! Тобі обов’язкового треба вклинитися в  моє спокійне життя. От зараз… Та це все через тебе! Ми тут через тебе! Якби не ти зі своїми коктейлями, ми б не запізнились до Генріха, не терпіли б ці ненависні погляди з його боку. Нічого би не було. І нога моя була б в порядку. А так… Так, я просто тебе більше ніколи не хочу бачити в радіусі кілометра, - з цими словами Ната пошкандибала до ліфта, при цьому кульгаючи на праву ногу.

Як танцюристка з досвідом, я бачила, що вона її підвернула. Але чого я ніколи не бачила, то це свою найкращу подругу в такому стані. Я то розуміла, що вона просто психанула, але перебувала в такому шоці, що все, що могла зараз робити – це дивитись, як за нею зачиняються двері ліфта. А ми троє залишились.

- Очманіти! – видихнув Діма, а Горський лише тупо стояв і дивився їй у слід. І чомусь в цей момент неочікувано так накрило і мене.

- Очманіти? Очманіти??? Ти серйозно? Ви взагалі серйозно? Ната мала рацію, як ніколи. Це все через вас обох. Якби не ви, ми б жили нормальним життям, до якого звикли за ці роки. Але ж ні, Натка правильно сказала, вам обов’язково треба бути присутніми, навіть там, де вас давним-давно вже не чекають. Бісите мене! Просто бісите. Через вас одні неприємності. Зробіть ласку, тримайтеся від нас подалі! – я теж стрімко розвернулася і залишила їх самих.

   Не знаю, чому мене так понесло. Але сказані мною слова, були правдиві, я справді так думала. Якби не поява їх в нашому новому житті – все було б просто чудово. А так… Так… Якась одна невідомість. Не розумієш ні себе, ні навколишній світ. Важко і боляче.

  Натусика я свого знайшла вдома на дивані, яка сиділа з перев’язаною ногою і беззвучно плакала. Я як завжди, в такі моменти сиділа і обіймала її. А через декілька хвилин між нами стався ось такий діалог:

- Кать, я дура? Дура, що так зірвалась на ньому і наговорила всього? – Ната шмигнула носом.

- Не дура. І я тобі це кажу не як твоя найкраща подруга. Ти просто зірвалась, та і не одна ти,- я не стрималась і усміхнулась.

- А хто ще? – здивуванню її меж не було меж.

- Я, Ната, я…

-Ти-и-и? Розповідай! І спробуй хоч щось не доказати, втоплю в своїх сльозах, - пригрозилася вона і я тепер впізнавала свою вірну подругу. Ну і, звісно, розповіла. Розповіла, як є.

- Жесть, ну ти і вжарила, Дольська! Від кого-від кого, а від тебе я такого не очікувала, - і ту вона простягує до мене руку і з серйозним виглядом говорить, - Вітаю в моїх рядах! Тепер ти офіційно стала дівчиною з жахливим характером.- І тут я істерично розсміялась, а Ната підтримала мене ще голоснішим реготом.