Глава 6. Друга спроба

   Тиждень. Пройшов цілий тиждень з моменту, як ми посварилися з Натою. Ну формально, посварились ми не тільки з нею, але то мене зараз найменше хвилювало. Цілий тиждень спокою від Рядницького: ніяких тобі букетів, душевних записок, дурних діалогів і тому подібного. Це не могло не радувати, але той факт, що живучи з Натою під одним дахом і працюючи в одному кабінеті, ми не проронили за весь цей час ні слова, нормально мене так напружував. За період безглуздої мовчанки я встигла сама вперше за дуже довгий час сходити двічі на танці, тому що тільки цей спосіб допомагав зняти весь накопичений стрес, погуляти Лондоном, подумати про все, що було за ці два тижні і нічого так і не придумати, ну і звичайно, добряче попрацювати самотужки над текстом «Англійського шансу». І саме те, що всю редактуру мені вдалось закінчити і наштовхнуло на наступний крок. Я знала, що Ната швидко відходить  після сварки, але має неабияку гордість в своєму арсеналі, тому, відповідно, перший крок навряд чи зробить. Діма… Про нього навіть думати не хотілось. А Горський з усієї четвірки був найменше схожий на того, хто захоче миритись. Тому мені не залишалось нічого іншого, як зробити цей вирішальний перший крок самій. І сидячи в тому самому, до речі, кафе, де ми розсварились минулого тижня, я дістала телефон і написала у наш чат повідомлення, з проханням про зустріч тут за годину і обов’язково повним складом нашої «команди». Залишилось лише сподіватись, що вищі сили дадуть розуму тим трьом і вони таки прийдуть.

   Я сиділа, гуляючи думками десь далеко звідси, переді мною на столі стояв відкритий ноутбук з готовим текстом книги, і я терпеливо чекала на появу хоча б Нати, не надто сподіваючись, що хлопці після історії з букетами, захотять мати з нами бодай якусь справу. За такими роздумами я не помітила як біля мене на стілець сів Діма і повернулася в реальність лише тоді, коли він сказав:

- Привіт, любителям викидати букети! – і посміхнувся так лукаво.

- Привіт, любителям порушувати особистий простір, - я не могла не відмітити того, що сидів він якось ну занадто близько до мене. Та і сів чомусь поруч, а не напроти. Хоча, може, воно і на краще. Не доведеться тонути в його шоколадних очах. Та мою репліку успішно проігнорували, а замість цього підізвали до нашого столика офіціанта.

- Добрий день, що будете замовляти? – до нас підійшов хлопець років двадцяти, не більше.

- Добрий. Одне еспресо, -нічого не змінюється з часом, подумала я, - і одне лате, будь ласка, - відповів Рядницький. Стоп, на цьому моменті я стала серйозною, тому що прекрасно розуміла, що кава була замовлена мені. І тому поспішила єхидно поцікавитись:

- Може, я тепер не п’ю лате?

Діма відкинувся на спинку стільчика, руку закинув позаду мене і не менш єхидно сказав:

- Ой, Кейт, - це слово він виділив особливою інтонацією, - може, ти і змінилась, але стати іншою людиною за два роки не встигла точно.

- Звідки тобі знати? Ти так в цьому впевнений? – я почала втрачати терпіння, Рядницький був єдиною людиною, яка одним словом могла мене піднести до небес, а могла обрізати крила за спиною раз і назавжди. І чого очікувати від нього цього разу я банально не знала. Та його відповідь мене здивувала не на жарт і треба визнати таких слів почути я не очікувала, як і того, що ці слова він мені прошепоче прямо у вухо.

- Я більш, ніж впевнений. Інакше ти б не викинула квіти, а потім шкодувала про це. Якщо чесно, ти тоді дала чітко зрозуміти, що пам’ятаєш Мене. Нас, до найменших дрібниць, так само, як я, - від відповіді мене врятував офіціант, який так вчасно з’явився.

   Найстрашніше те, що Рядницький був повністю правий. Я правда шкодувала, що викинула той дурнуватий букет і пам’ятала все, навіть те, що і не варто було пам’ятати, але він про це нізащо не дізнається. Принаймні, мені хотілося так думати.

   Хвала небесам, потім, коли кава була перед нами, його погляд зачепився за текст книги на моєму ноуті і це відвернуло його увагу від моєї реакції на останню репліку і він лише коротко поцікавився:

- Можна?- махнув головою в сторону відкритого файла.

- Треба. Я ж для цього і хотіла вас тут всіх бачити. Я повністю опрацювала текст, тепер треба думати, що робити далі.

- Думаю, тобі буде цікаво подивитися на це,- і він протягнув мені свій планшет, на якому була готова обкладинка книжки. Те, що я там побачила, вибило з моїх легень все повітря. Тому що, читаючи вперше «Англійський шанс» я саме так і уявляла її: ніжну, в рожевих тонах з сірими контурами головних героїв, які сидять напроти Біг Бена.

- Може, ти вже щось скажеш?- вивів мене з роздумів голос Діми.

- Це неймовірно, - я перевела на нього очі і побачила, як засвітились його, після сказаних мною слів, - Те що треба! Ти талант! – і я була зараз щира, у нього правда був талант до цього.

- Я радий, що тобі сподобалось, - він так мило посміхнувся, що моє серце пропустило шалений удар і мені захотілось посміхнутися у відповідь. І саме в такий момент ми почули крик, який я не сплутаю ні з чим іншим.

- Горський, як же ж ти мене бісиш! Просто як кістка в горлі. Самому від себе не бридко? - у кафе увірвалась моя люба руда бестія і чомусь одразу в компанїї Антона.

- Взаємно, Лисецька. Ти ж ненормальна! – не залишився в боргу і Блонді, на що ми з Дімою лише тихенько розсміялись. А тим часом рудий ураган приземлився напроти мене.