Глава 3. Зустріч, яка змінила хід історії

   Починалось все доволі непогано. Ми з Наткою спокійно (ну добре я більш-менш спокійно, а дехто як завжди) зайшли у конференц-зал, навіть одразу запримітили декілька вільних місць в самому центрі, і щоб все добре бачити і чути, ми ж, як-не-як, вважалися одними з найкращих молодих співробітниць, не роздумуючи ні про що, пішли і сіли поруч. Поруч, тому що обговорювати, хто, що не так ляпне і, хто, у що сьогодні вирядився – святе для нас діло. А тут, якраз усіх видно, краще не придумаєш. На таку дрібницю, як ще два незайнятих стільця прямісінько напроти нас, ми і не подумали звернути увагу.  Як потім виявилось, даремно, ну дуже даремно… Могли би запобігти цілій купі проблем. А тепер вже що, доведеться розгрібати. Я тільки радію, що на цей раз не сама, а поруч надійна опора – Наташка, яка, якщо що, в образу не дасть ні себе, ні мене.

   Отже, нарада. Ми сіли і ще хвилин двадцять чекали початку. В атмосфері літав якийсь такий настрій, ніби щось має статися. Чи то я, надивившись на Натку, яка просто не могла рівно всидіти на місці, накрутила себе, одним словом, не знаю. Але те, що ніхто не розумів, чому нас усіх настільки терміново викликали, та ще посеред тижня, було ясно як білий день: народ перешіптувався, галдів і було таке відчуття, ніби сидиш у вулику.

- Кать, щось мені не по собі, - проскиглила мені на вухо Ната, яка справді виглядала занадто збудженою.

- Натка! Ану зберись! Ти ж у нас бойова дівчина, а піддаєшся якійсь незрозумілій паніці. Не впізнаю тебе сьогодні! - шикнула я на неї. Не можу сказати, що її це приструнило, але…

- От тобі, Катька, легко говорити, а я тут таких версій наслухалася, що тепер сиджу і не знаю чого очікувати: одні кажуть, що ходять чутки про скорочення штату, інші – що гряде якийсь масштабний новий проєкт.

- І в чому проблема?- я ніколи не могла втямити, чому всі так вірять цим дурним чуткам. Це ж всього-на-всього, чутки і більше половини з них повна брехня. – Тебе не скоротять. Мене теж, ми на контракті – це по-перше. По-друге, новий проєкт – шанс для нас підвищити свої професійні навички. Тому перестань розводити паніку і вгамуй свою бурхливу фантазію, врешті-решт, - не знаю, здається, тон мого командирського голосу подіяв і це руденьке чудо в пір’ях трохи розслабилось. Але як же ж невчасно. Ну чому така несправедливість???

  Рівно після сказаних мною слів, ми почули кроки за дверима і тихе перешіптування. З чого розумні люди зроблять висновок, що там не одна людина, а як мінімум двоє. Але я говорила про розумних людей, а не про нас в даній ситуації, тому що, сьогодні наша кмітливість до цього моменту, десь мирно і тихенько собі спала, інакшого пояснення в мене немає. Першим, кого ми побачили, був наш генеральний директор – містер Генріх. А от людей за дверима виявляється було зовсім не двоє, а троє.

   Коли до мене дійшло, кого саме я бачу перед собою, перша думка була приблизно така: «Як я виглядаю? Макіяж? Зачіска? Одяг? Рівно через мілісекунду, я переконалася, що повністю задоволена  своїм сьогоднішнім зовнішнім виглядом. І про це можна не перейматись». Не питайте мене, чому саме я подумала про таку дурницю в першу чергу. Якби ж то я знала! У своє виправдання можу сказати: «Дівчата, такі дівчата». Це все промайнуло в моїй голові, прошу нагадати, за секунду до… До того як у моїй уяві засвітилася табличка «SOS! Треба тікати. Тікати дуже далеко і надовго!» А що за цей час встигла напридумувати собі Ната, мені навіть страшно уявити  і, напевно, неможливо.

 Ну а на ділі відбувалося ось що: ледь не перед нашим носом (нагадую ми сидимо в центрі зали) зупиняється містер Генріх і голосно так, як ні в чому не бувало, одразу переходить до справи. В будь-якому іншому випадку, я б подумки похвалила його стиль роботи, що все має бути чітко і злагоджено. Але тільки не сьогодні. Все, що я могла робити в даний момент, це ще досі думати, що цього не може бути. Просто не може бути. Таких збігів не існує. Не і снує і все! Я була близька до істерики, а на  Натку взагалі було страшно дивитись. На її обличчі за останні п’ять секунд відобразилось все: шок, страх, злість, ненависть, сум і ще щось, що я зараз прочитати була не в змозі. Та я виглядала, напевно, не краще. Проте, ніхто, здавалось, цього не помічав. Лише Ната, незрозуміло як, знайшла під столом мою руку і стиснула в знак підтримки, я у свою чергу, схватилася за її долоню так, ніби то мій рятувальний жилет.

   Гіршого сценарію придумати не можна. Перед нами в усій своїй красі стояли, ті кого ми наївно вірили, вже ніколи не побачимо – Дмитро Рядницький і Антон Горський. Брюнет і блондин. Осел і ще більший осел. Ну як? Як? Яким чином вони обидва могли опинитися тут! Не вірю і все!

   Доки наш генеральний співав дифирамби новим маркетологам, ми оговтувалися від пережитого стресу. Правда, робити це важкувато, коли тебе наскрізь сканують пильним поглядом шоколадних і зелених очей. Та, здається, Наташа потроху починає оживати:

- Твою ж… Не вірю своїм очам! Здається, мені двоїться. Бачу не одного козла, а двох, - не знаю як, але ця фраза змусила і мене повернутися до життя, і так повернутися, що ніхто не знає, які сили стримали мене не заржати вголос.

- Нат, я в прострації. Скажи, що це просто такі реалістичні галюцинації або, на крайній випадок, просто максимально схожі на них люди, - можете мене сміливо записувати в ряди оптимісток. Я все ще вірила, що це сон, дурнуватий сон, який скоро закінчиться. А гендиректор, тим часом продовжував розпинатися, як же ж він радий бачити поповнення в нашому колективі. Що там Натка про скорочення казала? Може, підкинути йому ідейку? І одразу мінус два кандидата. З цим я поділилась з подругою. Але вона не реагувала і подивившись, що дехто тоне у грі дивоглядки з Горським, нормально так наступила цій рудій бестії на ногу під столом і не забула ласкаво прошепотіти на вушко: