Глава 2. Два роки потому

    Весна в Лондоні – це окремий вид мистецтва. Вранці небо може бути похмурим сірим і повністю затягнутим хмарами, а вже ввечері  може яскраво світити сонечко і в такі моменти, здається, що природа оживає й починає ніби світитися всіма кольорами веселки. Лондон – місто, яке закохало мене з того моменту, коли два роки тому наш літак приземлився в аеропорту Хітроу. За цей час змінилось багато чого: моя любов до життя, мої принципи, пріоритети, бажання і цінності. Та незмінним залишилось лише одне те, від чого я ніколи і ні за яких обставин не зможу відмовитись добровільно – моя безцінна дружба з Наткою. Так, ми таки наважилися на такий серйозний крок, як переїзд в зовсім іншу країну, де абсолютно інший менталітет і взагалі все інше. Та тоді ми з нею були настільки морально розбиті, що нас не настрашило нічого з цього. І знаєте, я ні про що не шкодую. Як тільки  ми з нею звиклись з новими темпами і ритмами, у нас ніби виросли за спиною крила, які у Львові нам так жорстоко обрізали. Чи згадувала ми час від часу те, що залишили у минулому? Хотілося б, звичайно, сказати, що ні. Але це було б нечесно. Так, ми пам’ятали все і навіть більше, хоча хотілось би менше.  І думаю, саме це змушувало нас рухатися далі і намагатися не повторювати своїх помилок.

  Ми  не настільки ризиковані дівчата, тому житлом забезпечили себе за декілька днів, як прилетіли сюди. Жити ми вирішили разом, разом і працювали, і навіть танцювали улюблений High Heels. Ми майже завжди були разом і від цього, напевно, змогли вже за місяць перебування тут відчувати себе справжніми британками. От і зараз, під час невеличкої обідньої перерви, ми сиділи разом у маленькому кафе і вели невимушену розмову:

- Кать, не можу більше бути самою, хочу хлопця, хочу, щоб він мене кохав і нікого більше не помічав, хочу романтики. Ну де всі кавалери?! – Натка була в своєму репертуарі і мала сім п’ятниць на неділю: то хотіла бути сильною і незалежною феміністкою, то от як сьогодні, хникала про кохання і романтичну романтику, іншими словами, не давала сумувати ні хвилини. А я кожного разу відповідала їй одне і те саме:

- Натка-Натка, скільки разів тобі повторювати? Кохання прийде тоді, коли ти його зовсім не чекаєш. Розумієш? – я зробила ковток незмінного лате (так дещо не змінюється з роками) і з надією подивилась на подругу.

- Ой, Катька, нудна ти. Навіть помріяти спокійно не даєш. От, ти! Ти коли останній раз літала в рожевих мріях про прекрасних принців? – все Наташу понесло, рятуйся, хто може. І ж втекти не дасть, треба відповідати.

- Я не люблю рожевий колір, ти ж знаєш, - я була непохитна. Вона від мене відмахнулась і продовжила гнути свою лінію.

- От вперта, я її про принців, вона мені про рожевий колір. Дуринда ти моя, досить чахнути, жити пора, - понесло її настільки, що нас, здається, вже чули всі, хто знаходився в радіусі кілометра.

- Натка, не починай. Я живу і прекрасно себе почуваю. І не чахну від слова зовсім, - аж сама повірила собі. Точніше повірила б, якби моя люба подруга не мала рацію. Я правда, крім неї, роботи і танців – більше нічого не бачу, та попри те, ні на що не збираюсь жалітися.

- Ага, так і повірила, - вона весело усміхнулась, так як розуміла, що я все одно, залишусь при своїй думці. – Ну ти тільки подумай, як би було круто, якби до нас у видавництво так зовсім неочікувано прийшли два нереальних красунчики і… І з першого погляду закохалися б в нас так прекрасних і гарних українських дівчат, - якби ж ми то знали, що ці слова будуть правдивими, та ще як правдивими. Але зараз нам було весело і ми фантазували, ну точніше цим займалася Натка, а я просто це мусила вислуховувати.

   За такими звичними розмовами нас і застав кінець обідньої перерви і неочікуваний лист на пошті для всіх співробітників про термінову нараду за годину. Звичайно, Наташка терпіти довго не могла, точно так само як і мовчати, до речі. Тому, коли у нас залишалось пів години до славнозвісної наради, вона мене вже дістала з питаннями і своїми здогадками. Десь на питанні так десятому я її різко перебила і гаркнула:

- Ната! Я тебе дуже люблю і поважаю, але замовкни, будь ласка, на  пів години, або піди подіставай когось іншого. Але дай мені можливість закінчити редактуру тексту цього довбаного класичного роману, ти ж знаєш, як я терпіти не можу з ними працювати.

   У мене просто вже здали нерви, всі як з розуму зійшли з цією нарадою. Хоча і мою душеньку вона тривожила, оскільки за два роки роботи тут, подібного не було ще ні разу. А от Натусик мій на мене надулася, демонстративно встала з-за столу і пішла таки до колективу. Ну в принципі, там її і місце зараз, тому що зібрання пліткарів у нашому офісі було ще те. Ну а я спокійно, хоч і не з великим задоволенням повернулася до своїх прямих обов’язків. Ні, ви не подумайте, я обожнюю свою роботу і завжди мріяла працювати у видавництві, але класика мене просто вбиває. Її настільки нудно перекладати і редагувати, що іноді хочеться махнути на все рукою і сісти, замість ось цього всього, читати новий любовний роман. Так, моя маленька дівчинка всередині, не зважаючи на серйозні обставини в минулому, все ще вірила в ту романтичну любов, як у казках. Та-а-ак, щось я знову відволіклася від тексту. Однак, подивившись на годинник, я зрозуміла, що не доля сьогодні мені попрацювати над цим, вже був час збиратися на нашу якусь занадто важливо нараду.

   Зрозуміло, що самій мені туди йти не дуже хотілося, та і в компанії веселіше. Тому по дорозі, я зачепила під лікоть Натку, яка не дуже і була проти. Здається, моя люба подруга настільки прониклась усіма почутими плітками, що геть забула про свою образу на мене.  Ну не бачу проблем, мені ж від цього краще, тому нагадувати я  не збиралась. Бо задобрювати її і обіцяти цілий тиждень мити посуд в нашій квартирі, мені не посміхалось.  А так, вона в стані ейфоріїї і мені залишалось лише вірити в те, що вона про наш маленький інцидент не згадає.