Глава 1. Крок до змін

- Де ти був на вихідних? – мій голос поки що звучав спокійно, але нотки металу все ж відчувалися. І Діма це прекрасно розумів, але не подавав виду і сидів спокійно пив своє еспресо. Я, в свою чергу, аби вгамувати емоції, зробила ковток улюбленого лате.

- У батьків, я ж тебе одразу попередив, що їду до них на два дні. Ти що забула, Катрусь? – він намагався взяти мене за руку і якби не одне «але» я б навіть не подумала її виривати, адже це ж Діма, хлопець, якому я віддала своє серце ще тоді, коли вперше побачила в університеті. Та зараз, коли ми сиділи в улюбленому кафе «Жуй і Цілуй», у якому було наше перше побачення, яке я, здається, ніколи не зможу забути, мої нерви потрохи почали здавати. І я намагаючись себе стримувати і не влаштовувати при такій кількості людей скандал, запитала:

- Хто там був ще?

- Друзі батьків. Все як завжди. Хто ж там міг бути ще? – сказав це з такою інтонацією, що не знай я всієї правди, неодмінно повірила б, викинула з голови всі погані думки і, скоріш за все, просто насолоджувалася черговим побаченням з коханим хлопцем. Проте, сьогодні все було не так. Далеко не так, як завжди. І якщо він мені в цю ж секунду не викладе всю правду, напевно, ми більше ніколи не зможемо проводити дні разом, так як раніше.

- Не знаю. На приклад, твоя колишня, - я не могла більше стримувати в собі цю інформацію. Просто хотілося бачити його очі в цей момент і гадати, яку ж причину для недовіри до мене мій бойфренд придумає цього разу. Але на моє здивування він лише запитав:

- Ти знаєш? – і дивиться на мене якось дивно, ніби і з провиною, але було в його погляді ще щось, що я ніяк не могла прочитати. Це дратувало ще більше! Невже не можна було мені одразу сказати про цей маленький, але дуже важливий факт. Тим паче, ми неодноразово конфліктували через це і домовилися просто попереджати про подібне, аби лишній раз не сваритися. Але ж ні, ми починаємо знову гризтися, як ті пси, що не можуть поділити кістку. Ну чому він такий впертий баран?

- Знаю, - спокійно промовила. - Але найгірше навіть не це. А те, що мала би дізнатись від тебе. Тобі так не здається? – тон мого голосу зараз був холодніший за айсберг. Хоча в глибині душі я вся горіла від недовіри найріднішої людини, яка просто плюнула на мене і мої почуття.

- Мені здається лише одне: ти так і не навчилась мені довіряти. Два роки, Катю! Два роки ми зустрічаємось, а ти ще досі не можеш заспокоїтись і залишити в спокої моє минуле. Це ненормально, ти розумієш? Ненормально! Ти сама створюєш собі і мені проблеми. Хоча якби не твої ревниві заскоки, то ми б зараз не собачились, а цілувались і любили одне одного. Але ж тобі, як завжди, треба все зіпсувати! Задоволена результатом?

   Йому не потрібна була моя відповідь, він просто почував себе королем ситуації і, здається, вже уявляв, як я буду слізно просити вибачення і говорити, що довіряю йому більше, ніж самій собі. Так було багато разів до цього. Ми сварились, потім  мирились і так по колу. Та, напевно, в цей момент чаша мого янгольського терпіння  переповнилася і я, не зважаючи на люд в кафе, голосно і чітко промовила одну-єдину фразу:

- Пішов геть! - Він явно не очікував, що у мене проріжеться голос. Але здивування, яке так і читалося  на його обличчі, не завадило сказати йому те, після чого вороття назад більше не буде, я це знала точно.

- З радістю! Давно про це думав. Щасливо залишатись. Не хочу мати з тобою більше ніколи нічого спільного! Сподіваюсь, в університеті ти не будеш часто попадатися мені на очі, - і посмішка така, божевільна. І чому я раніше не помічала в ньому такий гнилий характер? Ах, напевно, любов засвітила своїми фарами. Добре, що хоча б зараз ці дурнуваті рожеві окуляри злетіли і тепер я можу чітко бачити реальний світ.

   Він просто встав, вийшов і не забув наостанок гримнути дверима. А я… Я сиділа з таким виглядом, ніби мене вдарила блискавка. З одного боку неймовірно хотілося ревіти вголос від того, що так гидко і брудно я себе не відчувала давно. А з іншого – хотілося кинутися слідом  і добряче з’їздити йому по нахабній фізіономії, яку донедавна я вважала обличчям, яке зійшло зі сторінок модного глянцю. Правда, біда в тому, що я не могла зрозуміти, чого ж з цього мені хочеться сильніше. Що тепер робити, я не знала. Але усвідомлювала одне: тут я більше залишатися не можу і не хочу. Тому не довго думаючи, поклала на стіл гроші, за свій лате і його жахливий еспресо, який, до слова, ніколи терпіти не могла, і вилетіла з кафе, залишаючи за спиною десятки пильних поглядів випадкових свідків нашої мильної опери.   

   Сказати, що я швидко йшла, це нічого не сказати. Я перла, як танк, не розбираючи дороги і не дивлячись на прохожих людей. А навіть якби і дивилася на когось, все одно б не запам’ятала. Зараз у моїй голові крутилися думки лише про мого хлопця. Стоп! Я аж різко зупинилася від неочікуваного усвідомлення. Якого хлопця?! Колишнього. Ко-лиш-ньо-го!!! Я тепер вільна пташка, яка може робити все, чого забажає душа і навіть більше. З таким клубком неперевареної інформації, я зрозуміла, що зараз бути на самоті просто не зможу і в кращому випадку просто піду танцювати до останнього подиху, а в гіршому – зажену себе в глибоку депресію. І щоб цього не сталось, треба було негайно щось робити. Я знала лише одну людину, яка зараз могла мене просто врятувати в прямому сенсі цього слова. Тому дістала з сумки телефон і набрала номер того, хто має мене зрозуміти, як ніхто інший у цьому світі. Може, я вчинила не дуже ввічливо, але без всіляких вітань і подібного, одразу перейшла до справи:

- Нат, благаю скажи, що до тебе можна прямо зараз, в цю секунду, прийти на чай!!! - Моя вірна подруга не підвела і без лишніх слів промовила в слухавку: