Глава 7

Глава 7

Поступово я стала помічати, що очі деяких дівчат зосереджені на Дем'яні. А він дивився задумливим поглядом в порожню чашку, його не хвилювали все навколо, і я здогадуюся, про що він зараз думає. Сама здригалася, як пригадувала розповідь про Юлю. Хіба не стерво? Так вчинити... Хоча, чого я дивуюся? Таке зустрічається, але реально про подібне чую вперше. На якийсь момент закралися підозри - чи не бреше Дем'ян, але потім я обсмикнула себе. Сенс брехати? Задзвонив телефон у кишені, і я здригнулася від гучної мелодії, явно не моєї. От чорт, зовсім забула, що Дем'ян залишив мені свій смартфон!

Я спритно витягла його і простягнула чоловікові. Завмерла, побачивши на екрані знайоме обличчя. Рос... На фото була чудово передана його дражлива посмішка, від якої мої метелики завжди приходили в захват. Ось і зараз внизу живота приємно нило, навіть дихання збилося, я не могла відвести завороженого погляду і віддати Дем'янові телефон. Чоловік смикнув разок, але в мені все протестувало. Ні! Не хочу віддавати... хочу милуватися і...

- Так, може, відповіси?

Ось тепер я моментально зреагувала. Розтиснула пальці і дозволила забрати подалі хворобливе нагадування. З очей геть... Але щось не хоче він ніяк залишати серце.

- Боягузка, - прокоментував Дем'ян, підносячи телефон до вуха.

Не дихаючи, вперлася благальним поглядом на чоловіка, про себе ж волала: «Не кажи йому, благаю!»

- Алло... Так. Поки не знаю... Ну, до вихідних час є, думай... Ні, ось давай тільки без неї, добре?.. Як припреться, так і упреться, мені її концерти на дачі не потрібні... І що?.. Вже якось обійдуся... От і домовилися. До зустрічі.

Видихнула, навіть не помітила, як по щоках стали котитися сльози. Навіть з такої, практично не інформативної розмови, я змогла дещо зрозуміти, тільки роздумувати про це побоювалася, боляче дуже. І так здогадувалася, що Рос не згадувати про мене, а інша справа - чути конкретний доказ. Постаралася приховати будь-які емоції, але Дем'яна так просто не провести.

- Ну і? Де твоя хвалена гордість? Ревіти тепер надумала? Ну ридай, може легше стане.

- Тобі це подобається, так? - не витримала і гаркнула я, стираючи мокрі доріжки від сліз. - Кажеш, що я в якісь ігри граю, зрозумілі тільки тобі одному. Звичайно, тебе зрадили, тепер всюди змови ввижаються, так?

Дем'ян хмикнув і постукав вказівним пальцем по скроні.

- Дурепа ти, Марино. Ось скажи, якого біса втекла? Ні, не сперечаюся, твоя втеча вийшла феєричною, у всіх сенсах цього слова. Але тільки чого ти домоглася? Яку мету переслідувала?

- Хіба не ясно? Чи не ви мені твердили з усіх боків, що Рос не здатний на тривалі відносини? Що залишалося робити, якщо я... - вчасно змовкла, але надто розтягнута посмішка Дем'яна не залишила мені шансів.

- Хто такі ми? Особисто я тобі нічого не казав. Мишко - можливо. А у тебе голови немає на плечах, як я подивлюся. Своїми мізками треба іноді думати, а не чужими, - вичитував, як маленьку.

- Від перестановки місць, сума не змінюється. Як я не потрібна була Росу, так і не буду потрібна. Не треба вставляти п'ять копійок! - бачачи, що чоловік хотів заткнути мені рот, випередила. - Ваша з ним розмова розставила всі крапки над «і». Давай закінчимо цю тему, вона мені не приємна.

- Як знаєш, тобі ридати в три струмки, не мені, - він знизав плечима.

Якраз в цей момент до нас підстрибом бігла Полінка, а разом з нею аніматор. Ось і відмінно, при доньці Дем'ян не підніматиме делікатну тему. Але він має рацію, в подушку ридати саме мені.

Вручивши Дем'янові дочку, аніматор помахала рукою Поліні і пішла. Малятко сама сіла на стілець і зціпила ручки в замок, кладучи їх на стіл. Мені здається, чи дитина помітила напружене становище? Зелені очі дівчинки бігали від мене до батька, але сказати щось вона не наважувалася.

- Мене Павло в кіно запросив, - раптом розірвала незручну паузу Поля.

Я трималася, хоча сміх така підступна штука, чим сильніше йому пручаєшся, тим більше хочеться сміятися. А вже глянувши на уражене і здивоване обличчя Дем'яна, тихесенько пирснула в кулак.

- Який ще Павло? - ледь не гаркнув він, але тримав себе в руках.

- Ну, таточку! - дівчинка смішно скорчила пику. - Ми грали разом в кульках.

Прикривши рот рукою, я спеціально відвернулася і похрюкувала, давлячись сміхом. Це просто треба було бачити! Обличчя Дем'яна багровіло з кожною секундою, мені здалося, що бідний хлопчик Павло скоро огребе по перше число. Як ці милі дітки домовлялися? Боже! Я помру від цікавості, якщо Поля все негайно не розповість.

- Я цьому Павлові...

- Дем'ян! - вигукнула я, перебиваючи бурхливу мову. - Вони ж діти. Скільки їм років, сім-вісім? Що ти так сполошився? Радів би.

Поки його очі метали в мене блискавки, я повернулась боком і стиснула долонею щоку.

- Розповідай, на який він запросив тебе мультик? Де планували побачитися? Це ж той хлопчик, який топив тебе в кульках? - заторохтіла я, але мені жах як цікаво стало.

Повірити не можу! Ця лялечка зробила мій день. Зараз навіть пасія Роса не хвилювала, куди цікавіше було почути подробиці від Полі.

- Мені набридло, що він постійно ображає мене! - обурено запихкало малятко. - І я стукнула його кулькою по голові, щоб знав, як задирати мене. Я правильно зробила, таточку?

Дем'ян розгублено кивнув, я ж слухала, не перестаючи широко посміхатися.

- І що він? Образився? - допитувалася у дитини.

- А що він? - Полька знизала плечима. - Я пішла, і він пішов. А потім підійшов і довго мовчав. Але я знаю, напевно, думав, як попросити вибачення, - змовницьки простягнула Полінка і продовжила. - Я сказала йому, що образилася. І він запропонував подивитися разом який-небудь новий мультик. А я йому відмовила. Нехай мучиться.

Не знаю, як так вийшло, але ми з Дем'яном одночасно заіржали, бідна Полінка не розуміла, що відбувається. Поки я крадькома кидала на неї погляди, бачила, що тепер ми потрапили під її немилість.