Глава 39

День весілля…

Емма

Ну що ж, усі ми чекали того дня, коли «об’єднаються два серця, злиються дві душі й стануть одним цілим». Фу! Та він таки настав. П’яте липня. День мого весілля.

Вранішня фотосесія в стилі «ранок нареченої» нарешті закінчилася. Боже, я думала вона вічність триватиме! То станьте так, то нагніться так! Я готова була розбити той тупий фотоапарат об голову фотографа.

Запитаєте, хто ж на моєму весіллі в ролі дружок? Як на диво, цю місію довірили мені. І я запросила Ліліан і Шеріл. Джеккі, на жаль, поїхала в інше місто складати вступні іспити, тому й не змогла бути присутньою. Та я цьому навіть рада. Що менше народу на святі – то менша кількість жалісних і награно привітних поглядів. Дівчата – єдині, кому я змогла довірити всю правду. І то, я це зробила лиш півтора місяця тому.

– Еммо, тобі допомогти? – увійшла в кімнату мама, поки я одягла весільну сукню.

– Не треба, дякую, – відрубала я.

– Ну чого ти, доню. Давай допоможу зав’язати.

Жінка встала позаду мене, а я все споглядала на себе в дзеркало. Довга білосніжна приталена сукня. Вона не вирізняється особливою кількістю діамантів, чи прикрас. Лаконічна і зручна, оздоблена довкола мереживом.

– Мамо, скажи мені, а як це – жити з некоханою людиною? – враз запитала я.

– Згодом звикаєш, – вдавано байдуже відповіла Джена. Видно, що це її неабияк зачепило, проте виду вона не подала.

– І думки про те, що все могло бути інакше не набридають?

– Я вже давно не думаю, як могло би бути, – мама туго затягнула сукню. – Але, Еммо, в тебе буде щасливе життя, запевняю. Я зробила для цього все можливе.

Мда… ну звісно, що зробила. Вона власноруч віддала мене на поталу вовкам у вигляді батька й Крейга! Власноруч, чорт забирай!

– Готово, – оголосила вона. – Тепер фата.

Мама взяла білу фатинову тканину й обережно причепила мені на зачіску. Наші погляди зустрілись у відображенні дзеркала і вона легко приобійняла мене за плечі.

– Все буде добре, Еммо, от побачиш.

– Я більше не вірю в такі слова, мамо.

Ми сіли до Семюеля в машину й навіть через дзеркало я бачила його співчутливий погляд. Таке враження, наче мене не на весілля везуть, а на власний похорон. Всі мене жаліють та співчувають. І від цього, бляха, легше ж не становиться!

– Приїхали! – видихнув водій.

Ми зупинились біля величезної церкви в самому серці Лондона. Мій батько ніколи не був сильно віруючою людиною. Та показуху в церкві, звісно ж, зробити мусив.

Усі гості вже чекали всередині. Батько вийшов з іншої автівки, яка їхала поряд з нами і взяв мене попід руку з сяючою посмішкою, що грала на губах.

– Пора, – видихнув він.

І величезні двері церкви прочинилися. Відразу в очі вдарили спалахи камер і оператор, який кружляв довкола. Батько легко стиснув мою руку, начебто в знак підтримки, та я не вірю йому. Більше жодному його слову чи жесту. Так зненавиділа, що просто перестала реагувати на нього.

Ми йшли повільно, а перед нами діти розкидали пелюстки білих троянд. Я йшла і думала, чи стоїть зараз Джеремі в тому аеропорту? Чи чекає на мене? чи все-таки забув?

За своїми думками я й не помітила, як ми уже дійшли до центру. Крейг уже стояв у білому костюмі й посміхався. Радіє, дебіл. Отримав таки своє.

– Сьогодні ми зібрались тут, аби воз’єднати два юних серця! – почав священик і ще довго й нудно говорив про важливість таїнства шлюбу. І от настав той самий переломний момент. Чорт, руки вже трусяться. Чи вони трусились і до того?

– Чи згоден ти, Крейг Майклсон, взяти Емму Елеонору Беннет собі за дружину, оберігати й кохати її до кінця своїх днів?

– Згоден, – пролепетів відразу ж той.

- Чи згодна ти, Еммо Елеоноро Беннет, прийняти Крейга Майклсона собі за чоловіка, оберігати й любити його до кінця своїх днів?

– Я...

Оглядаюсь по сторонах. Не знаю для чого. Напевно, зараз настав переломний момент. Той, якого я так боялась, і який намагалась всіма силами відтягнути. Той, який змінить моє життя назавжди. І лише одне моє слово підтвердить це. Або ж... заперечить.

Що мені обрати?

Не знаю, я так сильно заплуталась. Розум кричить "так", а серце, точніше те, що від нього залишилось благає, аби з уст вирвалося "ні". І в кожної сторони є своя перевага.

Виявляється, це важко... приймати рішення, яке змінить мою долю навіки. Якби ж то лише мою.

Дивлюсь на маму, яка заплакано споглядає на мене. Але це далеко не сльози щастя. Радше усвідомлення того, що вона теж причетна до моральної загибелі своєї доньки.

Приречено зітхаю, бачачи батька і його переможну посмішку. Повіки болісно стискаються від усвідомлення, що він проміняв мене на бізнес. Обміняв, якщо бути точнішою.

Чи думала я колись, що постану перед таким вибором? Щастя коханої людини чи моє власне? Чорт, відчуваю, що зараз... у найвідповідальніший момент, у момент, коли треба прийняти рішення... я не можу нічого відповісти. Найгірше відчуття, яке тільки може бути. Бо я справді хочу зробити цей клятий вибір, і я була впевнена на всі сто, що я його зробила, але зараз... не можу.

– Еммо Елеоноро? – прокашлюється священник, нагадуючи мені, що треба зробити той довбаний вибір. Старий хрін. Бо яким би "святим" він не видавався... я добре усвідомлюю, що це ще одна підіслана батьком людина. Бо сумніваюсь, що така особа, як Джеральд Беннет дозволила б комусь чужому бути присутньому на святі. Навіть на весіллі власної доньки.

– Я... – Крейг вдивляється в мої очі й на маленьку мілісекунду мені здається, що там проскакує каяття. Напевно, ввижається.

І враз, в одну мить у мою голову приходить думка: «Чи чекає на мене мій Джеремі в аеропорту?», і відразу за нею просто божевільний помисл: «А що, якщо ризикнути?». І він так сильно засідає в голові, що я... я просто... роблю найвідчайдушніший... найшаленіший вчинок у своєму житті. Про такі вчинки часто шкодують наречені. Або ж, після цього видихають з полегшенням. У будь-якому випадку я не бачу щасливого кінця, але зараз мені здається, що це найбажаніший вихід. Я не можу кинути Джеремі там... одного у аеропорту. Разом ми щось вирішимо... знайдемо якийсь вихід. Принаймні, я так сподіваюсь на це. Боже, це так по-дурному!