Глава 38

Емма

Це трапилося. Тільки-но я вийшла з будівлі, в якій проводилось наше з батьками інтерв’ю, як мій телефон почав розриватися від надокучливих дзвінків та повідомлень від друзів. Чорт! Вирішила на деякий час просто відключити мобілку на фіг. Та перед тим, як це зробити, на екрані засвітилось повідомлення. Те саме. Від того самого. Воно не було багатослівним чи розгорнутим. Але по ньому було все достатньо зрозуміло.

«Як ти могла…»

Серце не витримало таких мук і просто розбилось вщент. А сенс йому далі підтримувати життя? Та й про яке життя взагалі йдеться? Навіщо проживати його, якщо воно вже наперед кимось розплановане і таке поняття як щастя в плани не входить? Я не розумію…

Семюель уже чекав на мене біля виходу. Батьки ще ненадовго затримались, а я повинна була чекати в машині. Але нутро підказувало, що я туди не сяду. Не можу. Мені зараз просто потрібна підтримка і список дій, що робити далі. І я знаю єдину людину, яка зможе мені з цим допомогти.

Непомітно для Семюеля я вийшла на тротуар. Я йшла і йшла, і йшла… ледь стримуючи сльози. Просто йшла.

Все-таки увімкнула телефон, аби зробити один-єдиний дзвінок.

– Слухаю, – веселий голос почувся по той бік слухавки.

– Доброго дня. Це е-е-е… Емма Беннет.

– О, Еммо, дівчинко, що тебе змусило знову звернутися до мене? – з таким же піднесеним настроєм запитала психолог.

– У мене біда, Амандо. І я не знаю що з цим робити. Єдине бажання, яке зараз кружляє в голові – знайти перший ліпший міст і стрибнути з нього, тим самим, скинувши за собою всі обтяжуючі проблеми.

– Тааак, стояти. Бачу справи геть погані… – вона трішки зависла. Напевно, щось обдумувала. – Ох, і що ж мені з тобою робити.

– Я все розумію. Вибачте, що потурбува…

– Їдь до мене. Я перенесу на пів години наступного пацієнта.

– Ох, Амандо, я така вам вдячна!

– Усе буде добре, Еммо. Головне пам’ятай, що з будь-якої ситуації є вихід. І з твоєї ми його знайдемо.

Я повісила слухавку і сіла в маршрутку. Якщо чесно, то вперше в житті це зробила. Ну звісно, до того мені не приходилось відвідувати такого роду транспорт, мої батьки мільйонери… але знаєте… іноді так добре просто сісти на сидіння і дивитись у вікно… споглядати за дорогами, бачити всіх цих людей, які сидять по сусідству і усвідомлювати, що в кожного з них є своя доля. У всіх свої проблеми… в когось чорна смуга в житті, а в когось – навпаки – біла. У когось життя лиш починається, а хтось не може нормально встати, не тримаючись за паличку. Усі такі різні. І хтозна, може в когось із тут присутніх проблеми в рази більші, аніж у мене… а я тут стовбичу і скиглю… проте зараз про це думати неможливо.

Розумієте, неможливо пропустити повз очі те повідомлення!! Ті три слова, які вщент розтрощили усе! Як ти могла… Бляяяя! А як же я могла? Я не могла вчинити по-іншому. Ніколи б собі цього не простила.

Вийшла з автобуса й швидко попрямувала в клініку. Знайшла кабінет Аманди й, постукавши, увійшла в нього. Все той же знайомий інтер’єр, диванчик навпроти стола. І та ж сама мудра жінка, яка не раз вставляла мої мізки на місце.

– Привіт, сонце, – лагідно посміхнулась вона й вказала на місце на диванчику. Вона, як на диво, теж сиділа на ньому.

– Амадно… – шумний видих пронісся кабінетом.

– А тепер вдихни і видихни, – спокійно проказала жінка. – Ось так. Можеш починати.

Вилити душу Аманді – найкраще, що траплялось зі мною за останній місяць. Очищення нахлинуло відразу ж. Тільки от душевного болю це не притупило ніяк.

– Ох, Еммо… я так розумію, ти прийшла за чіткою інструкцією і вказівкою, що тобі робити далі. Проте так не буває. Психологи ніколи не можуть вирішувати, як краще чинити людині. Вони лиш підштовхують її до того, аби вона сама обрала правильний шлях.

– У мене немає часу на те, аби шукати правильний шлях. Я приречена.

– Приреченість з’являється лиш тоді, коли опускаються руки і зникає віра. А в тебе і те, і інше. Знаєш, як жінка жінку я б тебе зараз добряче пожаліла. Але як спеціаліст, я бачу в твоїх очах незгасаючу надію. Так, навіть у заплаканих. І це великий плюс,  дівчинко. Знаєш, найважливіші й найдоленосніші рішення часто приймаються дуже неочікувано. Варто лиш розібратись у собі.

– Та я уже давно розібралась!

– Копни глибше, Еммо. Що ти відчувала, коли Джеремі написав те повідомлення?

– Біль. Звісно, що пекучий біль! Я зрозуміла, що це вже точно кінець. Надії на щось хороше вже й не може бути. Треба просто прийняти те, що я ніколи не буду щасливою.

– А хіба ти не відчула рівносильно ще й полегшення? Глибоко в душі…

Я задумалась. Здавалося б, що вона верзе? Яке може бути полегшення? Проте… ті слова остаточно поставили крапку в «нас». І мені її ставити не довелося. Більше не буде болючих розмов, якихось благань чи непорозумінь.

– Ви хочете сказати…

– Саме так. Для себе ти уже давно усе прийняла. Тільки поки боїшся це визнати. Я розумію, важко повірити в те, що ти здаєшся. Але це досить помітно. І я впевнена, твоєму батьку теж. З його боку дуже розумно вичекати саме такий твій стан, аби оголосити про заручини. Це той момент, коли ти на межі вагання, а він своїм вчинком допомагає тобі прийняти рішення в його користь.

– Та я б не сказала. Мене ж ніхто нічого й не запитував. Просто поставили перед фактом.

– Але ж ти могла щось і вчудити. І така людина, як твій батько звісно ж це прорахував.

– Ви справді думаєте, якби я щось та й вчудила, для мене це обернулося б добром? – скептично запитала я

– Я не можу цього знати, Еммо. Ти зараз знаходишся біля прірви в джунглях дикої природи. Зробиш крок –  впадеш і більше ніколи не виберешся. А розвернешся і підеш – не факт, що залишишся в безпеці. Рішення за тобою.

Поговоривши з Амандою, мені, звісно, стало легше. Але незрозумілість в голові нікуди не зникла. Я й досі не знаю, що мені робити. І досі не можу повірити, що я ось так легко вилила комусь душу.