Глава 37

Емма

На жаль, окрім маминої підтримки в той день я отримала дуже погані звістки від батька. Погані для мене, звісно. Він особисто взявся за підготовку до весілля й процес уже пішов.

– На наступному місяці підеш на першу примірку весільної сукні. Джена тобі в цьому допоможе, – не вгавав клопітно він.

От так-от я погоджувалась на кожну його пропозицію, навіть не дослухавши до кінця варіанти. Мені було начхати. Так сильно начхати. На місце проведення цього «свята», на декор, на гостей, на сукню. Для чого мені перейматися цим усім, якщо цей день не принесе мені жодної радості й ні краплинки щастя? Навіщо втішати себе красивим оздобленням, якщо я й так знаю, що воно не перекриє тих страждань, які принесе мені моє ж власне весілля? Для чого тоді це все? Для кого?..

Ну звісно ж не для мене. Про мою думку ніхто навіть не питає. Чи хочу я цих усіх святкових пишних балів. Чи хочу я виїзну церемонію. Чи хочу я цього сраного весілля взагалі??

Я давно це прийняла. Всім начхати. Тупо на-чха-ти. Тільки мама де-не-де розпитувала про моє самопочуття. Та їй теж не все розповідала. Якщо бути точнішою, то вона знає навіть не половину з усього того балагану, який твориться в моїй голові. Та й не дізнається.

– Еммо, що з тобою? – раптом вирвав мене з надокучливих думок Саймон, який легко шурхнув мене ліктем в плече.

– А… – не одразу зрозуміла я. – А що таке?

– Ну… – він підсів до мене за парту. – Не треба вдавати, що все гаразд, окей? Я ж бачу. По тобі, як по розкритій книзі видно, що щось не так.

– Е-е-е… та ні, все ок, забий. Останнім часом трішки застудилася, – я характерно кашлянула в кулак. – Весняний період, все таке. Я завжди хворію на початку березня, тому… – я розвела руками. Боже, що я несу? Весняний період? Реально?

Саймона вочевидь моє пояснення не влаштувало.

– А з Джеремі ви не розмовляєте також через весняний період?

Ох, ну він, звісно, мусив зачепити цю тему! Куди ж без цього!

– Саймоне, це не твоє діло. Ми з Джеремі… посварилися. Але те, що між нами – залишається лише між нами.

– Я був би радий, якби це все було лише між вами, Еммо! – серйозно відказав він. – Але це я забираю його з бару ледь не кожного вечора, – я підняла брови. Ох, чорт! – Так. Ми з Філом, Беккою і Хлоєю собі вже місця не знаходимо, бачачи його стан. І найголовніше – ніхто не може зрозуміти, що ж трапилось.

Хлоя так точно все добре розуміє, подумала про себе я. Зміюка. Таку сучку я бачу вперше, чесно. Кортні з Беттані до Хлої як до неба. Адже ті хоч відкрито мене задирають і знаю чого від них чекати. А вона… підкралась непомітно, втерлась в довіру, а потім… встромила ніж у спину.

– Скажи йому, хай не коїть дурниць. Хоча в цілому… це не мої клопоти, – вдавано байдуже відповіла я.

– Не прикидайся що тобі пофіг, блін! – голосніше сказав друг. Я його таким не в собі ще ніколи не бачила. – Адже це все через тебе! – речення, яке в мене підлогу з-під ніг вибило. – Вибач, я не так виразився.

– Але суть та сама, – тихо проказала я.

– Просто… розумієш, він наче в тобі віднайшов якесь джерело, без якого він не виживе. І враз це джерело у нього забрали! Я вже не можу дивитись на нього такого, чорт забирай! Він не їсть, не п’є. Ну хіба що алкоголь. Він такий подавлений, Еммо. Я знаю, що він вбив би мене за цю розмову, та на заняттях його сьогодні немає. І я вже боюсь, чи не загуляв він у якомусь цілодобовому барі? – серце вкотре стислось від його слів. Я розумію… я так прекрасно розумію Джеремі. Адже й сама не можу віднайти той затишок, який отримувала при моментах, проведених поруч з ним. А він шукає цей втрачений затишок в алкоголі. Рятується від власних демонів, так як боїться, що якщо він дасть їм волю… вони поглинуть його. А це в рази страшніше.

– Що ти хочеш від мене, Саймоне? – ледь-ледь стримувала сльози я. Чому ніхто не говорив, що приховувати свої емоції так важко?

– Я прошу тебе про допомогу. Поговори з ним. Я не кажу вам миритись чи щось таке. Але мені здається, що лише ти зможеш достукатись до нього і його затуманеної алкоголем свідомості.

Я важко зітхнула. Чи хочу я побачитись з Джеремі? Звісно. Чи хочу я поговорити з ним? Безперечно. Моє карамельне серце і досі сокровенно зберігається у мене в шухлядці. Та чи хочу я пояснювати йому все? Точно ні.

– Не знаю, Саймоне…

– Прошу тебе, Еммо. Я б не приходив за таким, якби не бачив, що це єдиний вихід. Ти потрібна йому.

Вагаюсь. А не повинна б… от чортівня! Я не знаю. Але нутром таки відчуваю, що повинна з ним побачитися. Треба гідно поставити крапку. Не в підсобці школи, не кількома уїдливими фразочками. Такі почуття так легко не відрізати. Ми повинні розійтись нормально.

– Хіба що просто поговорити, – врешті кажу.

– Дякую.

– А коли мені цим зайнятись?

– Давай я після уроків відвезу тебе до нього додому. Потім набереш мене, я під’їду по тебе й заберу.

– Окей.

Уроки сьогодні минули надто швидко. Час пролетів моментально і от я й не встигла оком мигнути, як опинилась біля його порогу, натискаючи на вхідний дзвінок.

Простояла я так хвилин п’ять і коли вже зневірилась в тому, що на мене хтось відреагує й потягнулась за телефоном, аби набрати Саймона, як тут почула, що двері таки відчинилися. На порозі стояла жінка років сорока п’яти. Її я добре знаю. Це міс Марні Мітчел – тітка Джеремі.

– Доброго дня, я е-е-е… до Джеремі.

– Доброго, доброго. Джеремі зараз спить, – я опустила погляд. Блін… – Але ти проходь, не переймайся… зачекаєш поки він прокинеться. Я тут якраз доставку замовила. Маю чим тебе пригостити.

Я чемно пройшла всередину, розглядаючи такий знайомий інтер’єр. Міс Мітчел досить приємна жінка. Хоча доволі, як би це сказати… феміністична. Й інколи це буває аж занадто. В принципі, тому вона й досі незаміжня. Адже за її словами – «Жоден чоловік на цьому нікчемному й продажному світі не достойний мого витраченого на нього часу». Що ж, та Джеремі в коло цих чоловіків явно не входить. У них з тіткою нейтральні стосунки. Вона не лізе в його справи, він – в її. Вона не контролює його, а він взамін не запитує, куди це вона так часто пропадає ночами. Що ж, напевно, феміністична стіна таки рушиться. Та зараз не про це.