Глава 33

Емма

Нічний Лондон, звісно, вражає, але види – ніщо в порівнянні з тим, наскільки сильно мене за сьогоднішній вечір вражає Джеремі.

Цей сюрприз з друзями просто в саме сердечко. Щасливі моменти, жарти, легка атмосфера… і нічого, здавалося б, більше не потрібно. А зараз ми мчимо вечірньою трасою міста, а куди, я й досі без поняття.

– Джеремі, ти ж розумієш, що я скоро вмру від цікавості? – склала руки на грудях я.

Хлопець лише усміхнувся.

– Не доведеться. Тому що ми уже на місці, – він припаркувався й допоміг мені вийти з автівки.

Взявши за руку, Джеремі повів мене через вулиці, підсвічені ліхтарями. Ми йшли приблизно п’ять хвилин, аж доки не зупинились біля вивіски «Кондитерська місіс Браун».

– Проходь, – хлопець легенько підштовхнув мене вперед, а я досі нічого не розуміла. Що ми забули в кондитерській? Зараз аж ніяк не хочеться купляти тістечок, тим паче, що ми вже й в ресторані поїли.

– Джеремі, ти поясниш мені, що тут відбувається? – трішки розгублено запитала я. Чесно, похід в кондитерську я очікувала найменше всього.

– Зараз ти сама усе зрозумієш, – підморгнув він та пройшов далі.

Нас зустріла красива темношкіра жінка, на вигляд років десь так тридцять-тридцять п’ять й привітно посміхалась.

– Доброго вечора! Мене звати Елізабет Браун.

– Емма, – потисла їй руку.

– Дуже приємно! Що ж, якщо ми познайомились, тоді приступимо?

– Приступимо до чого? – я досі нічогісінько не розуміла.

Жінка посміхнулась і відійшла, залишивши нас із хлопцем наодинці.

– На сьогоднішній вечір я орендував цю кондитерську для нас. А Елізабет нам допоможе в тому, що я задумав, Карамель.

– І що ж ти задумав? – я зацікавлено посміхнулась.

– Сьогодні ми з тобою будемо робити фігурки з карамелі, – я привідкрила рот. – Я довго думав, чим же тебе здивувати, а потім… мені прийшла в голову думка, що так як ти у мене асоціюєшся з найсолодшою карамеллю, то й подарунок можна зробити оснований на цьому. І ось, що вийшло з цього.

Капець! Я в шоці, звісно. Це все так… по-особливому. Для мене. Для нас. Вироби з карамелі… навіть не могла подумати, що Джеремі так мене здивує. Приємно здивує.

Ми одягли на себе фартухи й приступили до роботи разом з Елізабет. Майстер клас вийшов просто неймовірним та захоплюючим! Коли ми уже заварили карамель, місіс Браун запитала:

– Які фігурки хочете зробити?

Ми з хлопцем подумали й вирішили, що я зроблю серце, а він – ключ. Це асоціація з тим, що як би там не було, які б проблеми й негаразди нас не оточували, ми є один в одного. І лише в Джеремі є вірний ключ до мого серця. А у мене – до його. І так буде завжди. Я берегтиму це серце завжди. Що б там не було.

– Еммо, дивись, у Джеремі виходить! – підмітила жінка й глянула на мене й мої невдалі спроби розлити на спеціальній поверхності серце. Ця карамель, бляха, взагалі не піддатлива! То розтікається, то не тече! Як з цього можна щось виготовити?

А Джеремі справді робив успіхи! Згусток карамелі все більше ставав похожим на ключ! І досить, я вам скажу, не поганий як для першого разу! Чи можливо він тут не вперше.

– Чорт, я не можу! – я опустила руки. І в прямому й в переносному сенсі. Це фігня якась, чесне слово! Не хочу я на це витрачати свій час!

– Хм, давай допоможу, – запропонував Джеремі й підійшов ззаду. Обвив  мене руками й взявся за виготовлення виробу, я теж намагалась йому чимось допомогти. – Ось так, – хлопець робив це так, наче не вперше.

– Де ти цього навчився? – я здивовано запитала, відчуваючи гарячий подих на шиї. Елізабет, слава богу, кудись відійшла.

– Місіс Браун була хорошою подругою моєї матері, – я підняла брови. – Так, я частенько тут зависав. Компашка, звісно, була така собі, але зараз я б усе віддав за те, щоб повернути ті безтурботні часи, коли я грався в цій кондитерській, розмовляючи з формочками для випічки.

– З формочками? – я голосно розсміялась і відкинула голову йому на плече. – Серйозно?

– Щоо? – він потерся своєю щокою об мою. – Я ріс трішки дивною дитиною. Проте всі ж ми зі своїми тарганами. Ще скажи, що ти ніколи не розмовляла з іграшками, коли гралась.

– Ну але ж не з формами для випічок, – нова порція сміху вирвалась з мене. Так безтурботно.

– А в чому різниця? Що те, що те тобі ніколи не відповість.

– Так, бачу, ви уже майже впорались, – жінка з’явилась наче нізвідки. – Еммо, дуже красиве серце!

– Хто б сумнівався! – підморгнув мені хлопець, а я лише з усмішкою закотила очі.

– Що далі?

– А далі ми повинні покласти ці фігурки в холодильник, аби вони застигли. Вони будуть застигати кілька годин, тож якщо хочете, можете не чекати, а забрати їх завтра зранку вже готовими.

– Чудово! Дякую, Елізабет, за те, що допомогла з організацією сюрпризу, – Джеремі обійняв жінку. Та лише усміхнулась у відповідь.

Ми попрощались з місіс Браун й вийшли з будівлі. В дуже піднесеному настрої я не йшла, а просто пархала вуличками, освітлюючи темні провулки своїм випромінюючим задоволенням! Ті емоції, які мені подарував Джеремі не зрівняти ні з чим! Відтепер у нас буде особлива річ, яка нагадуватиме нам одне про одного, будь ми хоч на іншому кінці світу. Хоч на іншому континенті. І, чесно, зараз таке відчуття, наче ми готові до всього. Наївна думка, що ми все поборемо, знайдемо вихід з будь-якої незрозумілої ситуації не полишає мене. І нехай так буде завжди.

…я, Джеремі й ліхтарі, які освітлюють темні провулки міста. Більше нічого й не потрібно.

– Відвезеш мене додому? – риторично запитую, коли ми всідаємось в авто.

– Ні.

– Тобто? Тільки не кажи, що у тебе є ще щось для мене. Джеремі, я ж просто лусну від передозу позитивних емоцій!

– Я не збираюся тебе відпускати, Карамель. Не сьогодні. Хочу заснути поряд з тобою й прокинутися теж. Хочу відчувати улюблений карамельний запах повсюди. Так хочу тебе, що дах зриває! – останнє речення відбилось у вухах гучним відлунням. Ох, мурахи, ви куди там цілим табуном зібралися?