Глава 31

Емма

– Джеремі, сподіваюсь, ще не довго, – знервовано сказала я, сидячи всередині підйомника з прозорими вікнами. Це невеличка кабінка, яка закривається. Ми з моїм хлопцем тут удвох і я по суті мала б насолоджуватися моментом, але, чорт, ця висота мене так напрягає! Вірніше, ця кабінка. Закрите приміщення, яке в будь-який момент може зламатись, обірватись, впасти... Боже...

– Еммо, ти чого? Висоти ж ніби не боїшся, – взяв мене за руку він.

– Висоти – ні. А померти, піднімаючись на цій штуковині – ще й як!

Хлопець ніжно посміхнувся і я сфокусувала погляд на ямочках, які утворились на його обличчі. Відволіклася. Ну звісно, як тут не відволіктися, коли біля тебе такий милий і водночас спокусливий хлопець.

– Еммо, ти ж розумієш, що цього не станеться? Я тут, з тобою і якщо що, ти не сама. І до того ж, ми вже приїхали на місце призначення, – він повернув свою голову вбік і відчинив двері кабінки, коли та призупинилась.

Ноги ступили на хрусткий сніг і легкий вітер вдарив у лице. Я прихопила свій інвентар, а саме, дві лижі, шолом та спеціальні окуляри й побігла за Джеремі, який уже прямував до найближчого схилу.

– Гей, ти часом ні про кого не забув? – кажу захекано.

– Еммо, як про тебе взагалі можна забути? – з усмішкою закочує очі й поправляє мій комір. Така турбота.

Ми піднялись на не дуже високий схил. Я вирішила не починати з найважчого, все ж треба згадати навики. Я каталась на лижах ще як три роки тому. Але це ж як кататися на велосипеді, якщо вже навчився, то не забудеш, вірно? Мда, з кожним кроком я вірю в це все менше. Джеремі, звісно ж, це помітив. Як завжди уважний.

– Щось не так, кохана? – турботливо питає. Ох, він останнім часом так сильно змінився. Став більш уважним, не оминає деталей, які, здавалося б, не дуже то й важливі. І такий він мені подобається ще більше. І це його «кохана»... Найкраща мелодія для вух, серця, душі... Поставте хтось мені її на повтор знову і знову, я хочу чути її вічно!

– Якщо чесно, так.

– Боїшся? – запитує, ступаючи лижами на найвищу точку цього пагорба.

– Ну трохи так. Давно цього не робила, – блін, а ще вихвалялась, що його перездожену! Мені хоч наздогнати було б непогано.

– Не переймайся, спочатку завжди так. Це як на ковзанах. Треба звикнути, – він взяв мене за руку й глянув в очі. Там така впевненість, що всі сумніви відразу відійшли на задній план. Коли він поряд – нічого не страшно. – Гаразд, приступимо. Техніку пам'ятаєш?

– Джеремі, в мене хоч і проблеми з координацією, але не з пам'яттю. Пам'ятаю, – відповідаю, гордо задерши голову.

– Хм, а по тобі й не скажеш, – посміхається, дивлячись на те, в якій позі я приготувалась з'їжджати. – Права нога не повинна випереджати ліву, вони мусять бути на рівні. Коліна трішки зігни. Ноги розстав. Ширше. Ще ширше. Ось так, молодчинка. Тепер легенько відштовхнись і просто ковзай на поверхні. Але будь пильною й напруженою.

Його рекомендації вже закрутились в голові, тому я просто з поспіхом відповіла:

– Добре-добре, зрозуміла! Не розслаблятись і пливти на поверхні! Все ок, я поїхала.

Відштовхуюсь від землі палицями й відразу ж піджимаю їх під себе. Так, коліна зігнула, ноги розставлені, спина трішки зігнута. І як тільки-но я трохи знижую рівень концентрації й живу моментом, як в мене ззаду врізається якесь тіло. Я відразу ж падаю, закутуючись в сніг, зверху на людину, яка ззаду мене підрізала.

Не відразу розумію, що трапилось, та коли чую гучний чоловічий сміх позаду, відразу усмішка теж осяває обличчя. Правду кажуть, що сміх заразний.

– Вибачте, будь ласка, я тільки вчусь, – перепросив хлопець і подав мені руку, аби допомогти встати.

– Нічого страшного, – я піднімаюсь й зтріпую з себе сніг.

– Агов! – чую голос Джеремі. Он він вже під'їжджає до нас. – Дивися куди їдеш! – зло сказав він.

– Джеремі, Боже, це ж просто зіткнення. З ким не буває, – я закотила очі й трішки підняла брови. Чого це він розпсихувався.

– Ну так, просто зіткнення, від якого ти могла, до речі, постраждати.

– Окей, залишу вас удвох, – посміхнувся незнайомець, підморгнув мені й відійшов.

– Боже, Джеремі, нічого страшного ж не трапилось! Нащо було так грубити?

– Це я ще, Еммо, не грубив, – цідить й підходить до мене. Ніжно, наскільки це дозволяють наші величезні балонові костюми, обіймає й шепоче. – Я ж просто хвилююсь.

– Гаразд, ходімо ще раз на той схил. Мені сподобалось, – пропоную, беручи його за руку. – І ще, Джеремі, не ревнуй, тобі ця риса не личить, – дражню його, потішившись реакцією хлопця.

– Що? Я? Ревнувати? Тебе? Та з чого б то.

– Не треба, я бачила як ти дивився на того хлопця. Готовий загризти на місці, – мій ревнивець. І навіть цю його якість я люблю. Вона його так змінює.

– Бо вартувало лише залишити тебе на кілька секунд, як прилипають всякі...

– Ммм, ти такий спокусливий, коли ревнуєш.

– Ти ж казала, що це мені не личить, – дражнить.

– Я передумала. Капець як личить. Але й приводів для ревнощів ніхто не давав, так що, Джеремі, можеш бути спокійним, – дарую хлопцю теплу усмішку в цей зимовий день й знову стаю на схилі.

– Зачекай! – раптом гукає він й підходить до мене. Поправляє ще раз комір й заглядає в очі.

– Що таке? Щось не так? – запитую, не розуміючи цієї спонтанності.

– Нічого. Просто... я люблю тебе. І мені так кортіло це сказати.

Мою усмішку, напевно, видно з космосу. Вона розповзлась обличчям, й легкі сльози радості також з'явились в кутках очей. Боже, Джеремі став таким невиправним романтиком. І це йому так личить. Цьому хлопцю узагалі личать усі види емоцій та почуттів. За це я його й люблю. Бо він такий для мене. А я така для нього.

– Ммм, а я так люблю тебе, – підіймаюсь на носочки й цілую мого найкоханішого хлопця в щоку.

– Мені цього замало, Еммо, – показав він, спокусливо вигинаючи брови.

– Що ж, мені теж. Але поки... – я розвертаюсь назад до схилу й ще раз всміхаюсь йому серед плече. – Поїхали!