Глава 29

Джеремі

Стою перед воротами її будинку й думаю, як краще заявитись. Можливо, треба припиняти ці спонтанні й, чесно кажучи, не дуже безпечні вторгнення у вікно. Тим більше, що воно може бути зачиненим.

Тож я просто увійшов через передній вхід. Так дивно, що охоронці мене впустили, варто мені лиш сказати, що я  в близьких стосунках з Еммою Елеонорою і вона попросила мене її навідати. Так, знаю, довелось трішки прибрехати, але в цілому, поки усе йде гладко.

З ентузіазмом проходжу повз величезний сад. Напевно, кращим рішенням буде зателефонувати Еммі, аби вона вийшла, а не вламуватись у її кімнату. Тим паче, є велика ймовірність натрапити на її батьків. Так і зроблю.

Гудок, другий, третій... Не бере. Чорт! Я ще здивований, що вона взагалі мій номер не заблокувала. Всередині все стислось. Чувак, ти думав, вона в твої відкриті обійми плигне? А може її взагалі немає вдома? Бляяя...

Не припиняю надзвонювати своїй дівчинці разів з десять. І на одинадцятому... все ж чую її ніжний голос. Хух... Вона зняла слухавку! Боже, нарешті!

– Ало, – чую непривітний різкий голос. Так не хочеться чути його більше в свою сторону. Так не хочеться бути причиною цього тону... і її страждань теж. І більше не буду.

– Еммо, я в саду під твоїм вікном, – вирішую не церемонитись. – Вийди, благаю. – не можу більше чекати. Не можу більше без неї. А якщо не вийде... я зірвусь. Не зупинюсь більше, так як зупинився на цих триклятих два тижні.

Здається, вона оніміла від моєї заяви. Чорт... хай хоч щось скаже. Хай не мовчить! Бо ця мовчанка вбиває ще більше.

– Джеремі, як ти тут опинився? – холодно з нотками здивування питає. – Хоча знаєш, начхати. Розвертайся і йди так само, як і прийшов. Я не вийду.

Гррр. Моя невблаганна. Ну нічого, я тепер не відступлю.

– Окей, тоді я зайду всередину. Відразу відрекомендуюсь твоїм батькам. Впевнений, ми поладимо, – спокійно вимовляю і впевнено прямую вперед. Більше не відпущу.

Здається, це її шокувало.

– Що? Тільки спробуй...

– Якраз цим і займаюсь.

– Дідько! – вилаялась вона. – Ну гаразд, я вже виходжу.

Єс! Вона вийде. Це вже щось. Тепер головне не налажати. Закріпити в своїх обіймах і не відпускати.

За кілька хвилин вона вийшла у темно-синій нічній сорочці та піжамних штанах. Боже, вона що божевільна? Грудень же на дворі!

Швидко знімаю свою куртку і накидаю на крихітні плечі, які здригаються від моїх дотиків.

– Джеремі, я ненадовго. Прошу, кажи, що хотів і йди, – стурбовано пробурмотіла вона.

– Еммо, – підійшов до неї й взяв її руки в свої. Звісно ж, вона їх вирвала. Ох, моя карамель... – Пам'ятаєш, ти казала, що не віриш, що я не... не граю? Що я не спав з Кортні, що не зраджував... – бляяяяя, що я несу. Ну звісно, вона пам'ятає, як таке то забути!

– Якщо ти вирішив перевірити мою пам'ять, то з нею все добре. Ближче до діла, Мітчеле, – строго виказала вона і оглянулась по сторонах.

– Так... Так, отже... Еммо, я цього не робив. Нічого з цього, – вона закотила очі.

– Боже, скільки разів я вже це чула. Який же ти на словах красномовний. Та, напевно, проблеми з пам'яттю з нас двох не у мене, а саме в тебе! Бо саме ти забув, що мені начхати! – перебила мене. Ну блін!

– Еммо, ти все не так зрозуміла. І у мене є вагомі докази, що я кажу правду, – боже, я такий щасливий, що з Кортні нічого не було! Бо при одній згадці про те, що ми з нею могли переспати, самому було від себе тошно. 

– Пф, цікаво ж які, – гордовито підіймає носик, проте я все ж бачу, що крізь маску байдужості почала пробратися цікавість і... надія. Ох...

– Вагомі, Карамель, вагомі, – підходжу ближче до неї.

Її обличчя видає невдоволену гримасу, але знову ж таки, у мене є властивість бачити цю дівчину наскрізь. І за маскою я бачу крихітку, якій зараз дуже боляче.

– Не називай мене так більше!

– Чому... Це тобі завжди подобалось, чи не так? – вдаю, що не розумію про що вона.

– Мені це подобаЛОСЬ в минулому. Тоді, коли все було значно легше, Джеремі, – вона присіла на край лавки, шумно видихнувши. – Тоді, коли ми могли дурачитись, фиркати один до одного... цілуватись, піклуватись... – останні слова вона додала тихіше. – Розумієш, тоді все було по-іншому!! А зараз... Зараз все ніяк... Адже немає нічого... Більше нічого немає. Ні «нас», ні довіри... Нічого... Знаю, можливо я зараз даю слабину. Може не варто тобі відкриватися. Але, розумієш, я не можу! Так важко стримуватись. З кожним днем все важче.

Боже, як же боляче чути ці слова. Наче важку плиту кинули на голову.

– Ні, Еммо, повір, ще не все втрачено.

– Давай вже до справи. Чому ти прийшов? – втомлено сказала дівчина.

– Я знаю, ти не вірила... і не віриш. Але я хочу тобі показати. Показати те, чому ти точно повіриш, – ох, як же я на це сподіваюсь. – Еммо, якби ти знала, наскільки сильно я хочу нарешті припинити твої страждання, – виривається з мене.

– Ну так ти покажеш, що там у тебе? – лагідніше, ніж завжди вимовила вона.

– Звісно. Просто... у мене є запис з камер відеоспостереження Саймонового будинку. Як виявляється, його батьки вирішили прослідкувати за його поведінкою. Але зараз не про нього. Так от, сьогодні він запросив мене до себе і показав те, від чого серце в п'ятки пішло.

-– Не тягни, Джеремі, – з невеликим роздратуванням перебила мене. Нетерпляча.

– Якщо хочеш, можеш побачити все на власні очі. В мене є все на флешці. Тут. Можемо піднятись до тебе і підключити до ноута. Або ж я можу віддати її тобі, аби ти переглянула сама... – потер я потилицю. Звісно ж, хочеться, аби вона захотіла переглянути це все разом. А потім бажано захотіла поцілувати. Ніжно... Хоча ні, не ніжно, мені цього мало. Пристрасно, з бажанням, зі всім тим спектром емоцій, через який їй довелось пройти. Так хочеться цього. Ідіот, чесне слово. Невже думаєш, що вона кинеться відразу в твої обійми? Бля. Якщо чесно, то так і думаю. А якщо не кинеться... то я просто вкладу її в них без питань. Бо набридло вже це все! Всі ці недомовки, підозри, брехня. Хочеться, аби все стало на свої місця. Аби вона й надалі була моєю солодкою карамеллю, а я її неповторним ідіотом.