Глава 28

Емма

Спалахами бачу спогади вчорашнього вечора, які пробиваються крізь нестерпний біль в голові. Та й узагалі, по всьому тілу. Я сиджу в невідомій квартирі, на ліжку, біля мене на тумбі стоїть таблетка, стакан води і… записка. Хм, що там…

«Привіт, соня! Це Крейг, якщо раптом в тебе відключить пам'ять. Ти знаходишся в моїй квартирі, тож можеш не хвилюватися. Я мусив відійти через невідкладні справи. Скоро буду».

Стискаю папірець в руках і притискаю його до скроні. На жаль, я дуже добре пам'ятаю події вчорашнього вечора. І найгіршу його частину я бачу в спогадах надто яскраво. Боже, якби не Крейг… боюсь, що могло трапитись неминуче!

– Боже, Еммо, ти не можеш без випробувань і негараздів на п’яту точку, – звертаюсь сама до себе.

Швидко випивши таблетку, я відчула, як бурчить мій живіт. Рвати, на диво, не хотілось. 

Відсуваю з себе ковдру і бачу, що я лише в тілесній мереживній білизні. Невже це Крейг мене… роздягнув? Хоча… начхати! Я в теплі, жива і неушкоджена, і цим усім я можу завдячувати лише йому!

Навіть не одягаючись, шукаю кухню. Хлопець написав, що скоро буде, тож чому б не приготувати якийсь сніданок для нас двох? Мені здається, це найменший спосіб, як я можу йому віддячити.

Відкриваю холодильник і бачу там авокадо. Те що треба! Швидко заварюю чай та роблю тости з авокадо. Не знаю, як для нього, та для мене такий сніданок – одне з найкращого, що може бути.

Тільки коли я доробила сніданок, як почула звук ключів, що сповіщав про повернення власника квартири. Враз хлопець опинився на кухні.

– Оуу, якщо чесно, то я очікував побачити твоє тіло звернуте калачиком біля унітазу, а не в такому бадьорому вигляді і, кхм… – він якось по-іншому оглядає мене зверху вниз. І тут до мене доходить! Чорт, я ж лише в мереживній білизні! Заливаюсь червоною фарбою і намагаюсь втекти з кухні, аби віднайти свою сукню, в якій я вчора відривалась.

– Ти вибач, я якось цей… не помітила, – на ходу вигукую. – І, до речі, я тобі там сніданок зробила! Сподіваюсь, ти не проти.

– Ммм, давно в моїй оселі ніхто не господарював. Дякую. І ще, можеш взяти чистий халат з ванної кімнати, я твою сукню заніс у хімчистку!

Така турбота… я лише посміхнулась у відповідь на це й побігла до ванної.

– Коли тебе відвезти додому? – запитав він, наминаючи уже другий тост, коли я повернулась на кухню.

– Не знаю. Якщо чесно, я туди повертатись узагалі не хочу, – я стенала плечима. – Просто я… еее… ну щось типу втекла.

Хлопець щось обдумував, усміхаючись, а я глянула у вікно, за яким вже почало сніжити. Погода сьогодні максимально відповідає моїй каші в голові. Сіро і незрозуміло. Хочеться закутатись в пелену цього снігу й забутись узагалі про все. Ех, мрії…

– Давай так, зараз ми поїдемо в найближчий магазин з одягом і прикупимо щось, аби ти не розходжала в цьому халаті, який, до речі, тобі дуже пасує, – підморгує. – А потім вже подумаємо, куди далі.

Ну що сказати, я погодилася! Нібито в мене є ще інший варіант розвитку подій.

– От і чудово! Тоді я зараз повернусь.

Крейг взяв ключі зі стійки й ми пішли у щось нове для мене. Саме з цим «новим» у мене Крейг і асоціюється. І, сподіваюсь, не даремно…

Два тижні по тому

Джеремі

Два тижні... Два ненависні тижні! Я цілих чотирнадцять днів не живу, а існую просто! Як не дивно, життя без Емми і на життя не схоже навіть. Вона була чимось... неоціненним для мене. Наче бутон квітки, який розцвітав зранку й обдаровував своїм ароматом. Вона була найпривабливішою квіткою в саду. Моєю квіткою. А потім... я сам зірвав її. Зірвав довіру, прихильність, і... найгірше, що я тільки міг зірвати – це її почуття... найпотаємніші відчуття, найінтимніші схильності... найзгубніші дії. Я таким тупим, блін, способом це зробив, що втопитися хочеться!

Та чомусь я впевнений, що нічого не було. Між мною та Кортні. Вона просто мстить мені за те, що я більше не проявляю інтересу до неї. Що ж, а ти виявилась ще більшою сучкою, ніж я думав.

І, як я вже не раз говорив, найгірше тут те, що Еммі мало слів. Звісно, це очікувано, але... в глибині душі я завжди думав, що було б в рази легше, якби вона просто повірила на слово. Довірилась і зрозуміла, що я ніколи б не переспав з тою дурепою. Не тоді, коли душа й серце нестямно рветься до моєї Карамелі... найсолодшої з усіх. Найрідкісніший вид... з гіркотою та терпким присмаком. Мій улюблений. Бо іншого мені й не потрібно.

Але Емма не така. Звісно, не така. Вона ніколи не дасть так просто пояснити їй усе. Та й навіть коли дасть, я б не зміг навіть слів підібрати... Адже, бляха, те сторіс все дуже ускладнює! Усю ситуацію саме воно і валить з ніг на голову.

– Містере Мітчел, ви мене чуєте? – озвався містер Локвуд, який проводив у нас останній урок. Я різко підняв голову.

– Звісно... Так, я... – та слів підібрати не можу. Ну і пофіг. Так зі школи не попруть. Тітка багато в неї вкладає.

– Хочу сказати, що я останніми тижнями вас не впізнаю. Оцінки помітно погіршилися, дозволяєте собі прогулювати, – чоловік нахмурює брови. – Хочу нагадати, що при вступі у навчальні заклади заважають також і на оцінки, окрім матеріального становища.

Та не встигаю я нічого сказати, як Кортні впихає своїх п'ять копійок:

– Містере Локвуде, не звертайте уваги, Беннет просто йому не дала, от він і похмурий такий, – весь клас зайшовся сміхом, а я стиснув кулаки під партою. Була б вона хлопцем... давно вже б від стінки відлетіла.

Локвуд прокашлявся і пішов назад до дошки. Явно не має що відповісти.

– Знаєш, напевно краще «не дати», аніж погодитись на п'яний перепихон посеред вечірки, де море людей, – відповіла їй уїдливо Емма. – Якщо ти вже така у нас вправна і досвідчена, то чому б не займатися послугами ескорту? Там таких як ти люблять.

– Так, тишина в класі! – різко вигукнув вчитель, перервавши їхню сутичку, і продовжив викладати матеріал, ніби нічого й не бувало.