Глава 22

Джеремі

Все що я запропоную, значить? Еммо, ти надто двозначні речі говориш… Благаю, скажи, що не хочеш. Скажи, що не готова. Сам не знаю, чому так хочу її відмови… напевно це підсвідомість, у якій ще залишились останні краплі розуму сповіщає, що роблю дурниці. Нагадує мені, що вона повинна бути готова, що це повинен бути особливий момент для неї, а не ось так от швидко… я, бляха, знайти якийсь перемикач намагаюся, аби зупинитися!

Але це так важко…

Нахиляюсь до її губ та проводжу великим пальцем по них. Дівчина вся тремтить від передчуття.

– Я просто хочу сказати, що… довіряю тобі, – червоніє маленька.

Довіряє… а не варто було б! Бляха, хлопче, вона тобі довіряє… але не варто ж це використовувати в такому сенсі!

Збираюсь з усіма силами й ставлю дві руки на стіл по боках від неї. Прикриваю очі й роздумую... бляяя, хлопче, я думав, в тебе більша витримка!

– Якщо ти справді мені довіряєш, – шепочу прямо в її губи. – Тоді зрозумієш, чому я так вчинив.

Різко відсахуюсь від неї, прямую в кімнату й швидко виходжу на балкон. Треба провітрити мізки. Спираюсь на поручні ліктями й глибоко вдихаю. Боже, чому ж так важко угомонитись? Навіть зараз я готовий зірватись. Підбігти до неї, посадити на той стіл і зробити все, що захочу! Але ти не настільки дурний, ідіоте! Хоч і придурок, але ж не до такого степеня!

Ні, я, звісно, розумію, що вона б не накатала на мене заяву, в разі, якби ми переспали, річ узагалі не в цьому! Просто треба трохи зачекати. І відколи це ти, Мітчеле, став таким благородним? Не впізнаю самого себе.

– Дідько! – скрикую в порожнечу й чую кроки ззаду за собою.

– Е-е-е-е… слухай, Джеремі… – невпевненим тоном каже. – Мені, напевно, пора додому.

Обертаюсь до неї і з захватом споглядаю на розпухлі губи, трішки потріпане волосся і… сором в очах. Вона, напевно, думає, що проблема в ній. Бляха, тільки не це!

Підходжу до неї й вкладаю тендітне обличчя у свої долоні. Змушую заглянути мені в очі, хоча вона довго ховає свій погляд від мене. Серце стискається від цієї незручної паузи, яка утворилась між нами. Цього не має бути!

– Еммо, не треба…

– Вибач, Джеремі… напевно я не повинна була… ми не повинні були… коротше, все зайшло не туди.

– А тепер послухай. Я не шкодую абсолютно ні про що, що відбулося кілька хвилин тому. Розумієш? – кажу чистісіньку правду. Так, можливо я засуджую свою слабку витримку, але ніколи в світі я б не змінив тих відчуттів, які зароджуються між нами. – І ти не повинна. Врешті, ми молоді, енергійні, сповнені сил… – сам дивуюсь з того, що мелю. Ох, Джеремі…

Дівчина трішки розслабилась, це видно по ледь помітній усмішці й вже не сором’язливому погляді. Хух, це добре.

– Що ж, тоді погнали шукати якісь норм шмотки для тебе, – беру її за руку й відчиняю шафу. В мене з одягу переважно все спортивне, масивні худі, вільні джинси, ну і звісно, кілька сорочок. Я без поняття, з чого тут можна скласти нормальний лук для Емми.

– Еммо, ти впевнена, що з цього всього можна щось придумати? – вигинаю брову.

– Джеремі, я дуже довго працювала моделлю. Ще й не з такого образи складала. Думаєш, звідси не знайду в що себе одягнути і при тому виглядати жіночно? – задирає голову вона. Ось вона, та Емма, до якої я вже встиг звикнути.

– Ну окей, міс, тоді довіряю свою шафу у ваші професійні руки, – посміююсь трішки з її серйозного вигляду. Відразу ловлю пронизливий погляд в свою сторону.

– Ти щойно кепкував з мене, чи це мені здалось?

– Ні-ні, ви що! Як я можу, – починаю вже голосніше сміятись. В дівчини очі ледь на лоба не повилазили. Лол, така серйозна.

– Так-тааак, – роздумує в голос вона. – О! знайшла! Те, що треба! – Емма витягує мою вільну сорочку, трішки довшу ніж усі решта. Узагалі люблю усе вільне. Якщо заглянути в мій гардероб, то в цьому можна впевнитись на всі сто.

– Нуу… а що ще? – дивлюсь на те, як вона вправно здіймає її з вішака й вказує мені на вихід.

– А що іще потрібно?

– Будеш фоткатись тільки у сорочці? – піднімаю брови й ковтаю слину. От чорт… а я тільки себе заспокоїв.

– А ти хочеш, аби я фоткалась без неї? – каже й прикриває рота, імовірно, зрозумівши, що сказала.

- Ок-ок, я пішов, – не кажу більше нічого у відповідь, аби не соромити її зайвий раз.

Коли дівчина крізь зачинені двері крикнула «Можна», я увійшов. І, боооооже, наскільки офігів!

Розпущене волосся хвилями спадає на плечі, біла сорочка прикриває сідниці, Емма зверху розстебнула два гудзики і оголила праве плече. Все це в комплекті складається в ідеальну картинку! Чорт, і це моя дівчина! Посміхаюсь на всі тридцять два і не розумію, за що мені так щастить!

– Джеремі? – дівчина махає переді мною руками. Напевно, я так завис надовго. – Ходімо.

Ми проходимо в мою невеличку фотостудію і дівчина прямує до світлої фотозони біля вікна. Вона складалася з світлих шпалер, де-не-де розставлених горщиків з лавандою (квіти, звісно, штучні) та м’якого крісла кремового відтінку. Дуже атмосферно.

Емма сіла в крісло і закинула одну ногу на іншу. Дідькоооо. Знову голосно ковтнув. Це ж треба таке!

– Витягни спину наперед і підіпри обличчя рукою, – підказую. Вона відразу виконала те, що я сказав. – І зроби більш розслаблений вираз обличчя. Ось так.

Роблю кілька знімків і дивлюсь на результат, аби глянути чи все нормально.

– Хм… чогось бракує… зараз! – беру з горщика одну маленьку квітку лаванди і заправляю їй за вухо.

– Тепер те що треба! – показую палець вверх, що означає, що все виглядає дуже гармонійно.

Вперше в моєму об’єктиві опинилася така незамінна і безцінна модель. Вона, чорт, така спокуслива і ніжна водночас. Квітка у волоссі додала їй легкості та невимушеності. Ще ніколи фотоапарат так не трусився в моїх руках. Візьми себе в руки, слабак! Ох, але з нею це надто важко. Вона ж усім своїм виглядом випромінює таку тендітність! Капець, а не можу повірити в те, що кажу, але вона  викликає в мене щось більше, аніж симпатію. Чорт, я не знаю, як це назвати чи описати… але з нею так легко і водночас важко. Ти хочеш вилити їй усю душу і в той же момент намагаєшся вберегти від усіх своїх проблем. Така суперечлива, карамель…