Глава 21

Емма

Після того дня на кладовищі я дуже багато чого переосмислила. Бар’єр між мною та Джеремі наче різко спав. Хлопець став чимось більшим, ніж був. Я почала дивитись значно глибше. Відчувати більше. Але, на мій превеликий жаль, неспокій щодо Рея не минає. Що б я не робила, як би себе не відволікала, образа, біль і відчай при згадці про ті слова, якими він мене обізвав, виникають постійно. Я картаю себе за все. Звинувачую. І, блін, я від цього вже так втомилась. Зараз, не без допомоги Аманди, я зрозуміла, що перевищена самокритичність піпець як вимотує. А я хочу просто жити. Мати хлопця, друзів, просто кайфувати… відчувати. Хочеться вимкнути все погане й стерти з пам'яті назавжди.

І, як би я не відтягувала цей момент, як би не заперечувала, та Аманда доводить, що єдиний спосіб відпустити усе – це поговорити. Зустрітись віч-на-віч зі своїми страхами. Глянути в очі тим, кому я зробила боляче, чиї життя в прямому сенсі поставила під загрозу. Коротше, налажала, Еммо, а тепер все це вигрібай. І я егоїстично цього не хочу. Не хочу дивитись в очі власним привидам. Просто не-хо-чу. Та ще й Джеремі почав останнім часом допитуватись про мої проблеми і чому саме я відвідую спеціаліста. Знаю, ми вийшли на новий рівень, варто було б поділитись…

…але цього я теж не хочу. Адже він ніколи мені цього не простить. Все повториться. Образи, скандали, суперечки… і в кінці я знову залишусь у розбитого корита, із закривавленим серцем, тими самими проблемами, які ледве розгребла… я просто буду одна. Втечу на навчання кудись далеко-далеко і вдаватиму, що радію життю, хоча сама всередині відчайдушно плакатиму. І це теж мені набридло. Так хочеться, аби все було простіше. Але я сама винна в тому, що зі мною відбувається, тож перекласти відповідальність на когось іншого не вийде.

Зараз я стою під своєю старою школою та намагаюсь вгамувати важке збите дихання. За п’ять хвилин завершується сьомий урок. Дідько, чому так швидко? Скоро вийде він… і не лише він. Всі привиди, ненависники, люди, які найбільш за все хочуть мені помститись. Зараз… уже зараз я зустрінусь з ними.

Чооорт! Бляха! Ні, я не можу! Розвернусь, піду додому і все. Краще буду картати себе усе життя, аніж побачу ще хоч один їхній зневажливий погляд у свою сторону.

Сама того не усвідомлюючи, в останню хвилину набираю номер Аманди. Напевно, мені потрібен хтось, хто точно переконає мене зробити це. Хто ж іще, як не психолог являється цією людиною.

Майже відразу жінка бере слухавку.

– Слухаю.

– Амандо, я… я не можу цього зробити, – починаю ще важче дихати. Легені не встигають наповнюватись повітрям, адже я настільки боюсь, що, здається, скоро помру тут на місці.

– Еммо, ти ж розумієш, що якщо не зробиш цього зараз – втратиш шанс на щасливе майбутнє? – строгим голосом каже вона.

Розумію. Я розумію це, бляха, але зробити не можу!! Чортівня…

– Знаю, Амандо, знаю, але…

– Але?

– Ви ж знаєте, що це не так легко, як може здатись. Він же може просто проігнорити мене. Так, швидше за все, він так і вчинить… – наче заспокоюю сама себе.

– Поки не перевіриш – не дізнаєшся. Я знаю, що зараз тобі важко. Проте, зрозумій, вже завтра тобі буде в рази легше. Сконцентруйся на цьому полегшенні, яке вийде з тебе і розслабся. Ти зможеш це. Я вірю в тебе.

Я зможу! Набатом повторюю собі цю фразу в голові, дякую Аманді, що «вправила мені мізки» й рішуче прямую до залізних воріт. Зараз або ніколи!

Тільки-но підходжу до таких до болю знайомих воріт, як відразу бачу Рея, який швидко виходить зі школи. Відразу звертаю увагу на його нове тату на шиї й ще більші рельєфи тіла. Відколи я бачила його востаннє хлопець дуже змінився. Виразність та серйозність у погляді так і манить. Але це на мене вже не діє.

Хлопець бачить мене, хмикає й проходить повз. Чорт! Ну звісно, а ти думала, що він тебе у обійми теплі вкладе? Біжу за ним позаду й, наздоганяючи, встаю перед ним, не даючи ступити крок в іншу сторону. Ще ніколи я так низько не падала.

– Чого тобі треба, Беннет? – серйозно висказує він.

Так, я дуже багато разів прокручувала в голові наш діалог та припускала певні моменти, тому зараз залишається просто говорити від душі.

– Рей, послухай… – мямлю. Таак, це вже фігово. Говори виразніше, Еммо! – Я знаю, що наробила дуже багато лиха в твоєму житті.

– І не тільки в моєму, – перебиває.

– Так… Просто я хочу, аби ти вислухав мене. Совість місяцями гризе мене зсередини, я не можу так більше!

– Що ти мені хочеш цим сказати?

– Давай просто сходимо в найближче кафе і там все обговоримо. Я справді хочу цього. Щиро бажаю залишити все погане позаду. Не пропоную тобі стати друзями, чи ще щось таке. Хоча б відпустити образи.

Бачу вагання в його погляді. Це вже радує. Не думала, що він ще буде обдумувати мою пропозицію. А наступне речення взагалі землю з-під ніг вибиває.

– Окей, – сухо каже. – Йдемо в макдональдс.

Всідаємось за стіл в закладі й робимо замовлення. Напружена атмосфера дуже відчувається, але ніяк неможливо підібрати вдалого жарту, аби якось розрядити обстановку.

– Ну ок, тоді почнемо, – кажу так, ніби я проводжу якесь важливе засідання. Ох, бачу, що хлопець дивується моєму розгубленню. Ну звісно, не кожен бачить Емму Елеонору Беннет в такому подавленому стані.

А потім я вилила всю душу. Шокована, якщо чесно, що це виявилось так легко – просити вибачення. Я завжди тікала від відповідальності за свої вчинки, а зараз настав час розгребти те лайно, в яке влізла і всіх друзів за собою потягнула.

І найбільше диво у цьому всьому це те, що він розумів. Рей справді не засуджував! Наче його щось вжалило добряче в мізки й відтепер там оселилось ще й розуміння. Звісно, не обійшлось без кількох фразочок, які дуже влучно кололи в саме серце, проте це пусте в порівнянні з тим, що я відчула, коли тягар, який я уже майже пів року ношу на своїх плечах, різко спав. Дідько, я вийшла з закладу така окрилена й радісна, що захотілось стрибати від щастя (що я, до речі, й зробила). Відразу ж набрала Джеремі.