Глава 20

Емма

Їду на цвинтар і мимоволі помічаю, що руки почали тремтіти. Хоч би нічого серйозного не трапилось.

Боже, Еммо, ти їдеш на кладовище, де перебуває Джеремі в жалюгідному стані! Це точно щось серйозне.

Під’їжджаю до місця і, заплативши водієві, вибігаю з автівки наче куля. Відчиняю залізну перегородку, яка відокремлює цвинтар від дороги й проходжу між рядами надгробків, які тихо спочивають тут. Дуже моторошне місце.

Кілька хвилин я не можу знайти хлопця, проте, зайшовши в глиб, помічаю лавку, на якій, зігнувшись, сидить Джеремі. Важко на нього дивитися. Волосся не розчесане, під очима темні кола…

– Джеремі! – стою й вдивляюсь ледь не заплакано в його спохмурніле обличчя. Боже…

Він різко розвертається й витирає рукавом очі. Погляд опускається.

– Ти прийшла…

Підбігаю до нього й сідаю на лавку. Заглядаю в очі й беру за руку, аби зрозуміти, що ж трапилось.

– Джеремі, ти дуже лякаєш мене, – зізнаюсь. – Що з тобою трапилось?

Кілька хвилин лунає гробова тиша. Потім хлопець киває в бік двох надгробків, біля яких ми сидимо. Я так розхвилювалась за нього, що навіть не помітила написів на них. Лише зараз, вчитавшись, в мене відняло дар мови й мороз пробігся шкірою. Боже, що?? Невже…

На гранітних надгробках вигравірувано напис «Тут поховані Джулія та Ерік Мітчели. Вічна їм пам'ять».

Повільно повертаю голову до хлопця. Шоковано втуплююсь в його обличчя й не можу повірити, що це можуть бути його батьки. Спочатку я подумала, що, можливо, це дідусь з бабусею, та дати народження чітко дали зрозуміти, що таке неможливо.

– Невже це… – починаю, та язик не повертається промовити.

– Пам'ятаєш, місяць тому, коли ти плакала в туалеті, боячись походів до психолога ми уклали угоду? – починає він та дивиться кудись в порожнину. – Так от, свою частину ти вже виконала. Тож, напевно, настав час мені відкрити правду про те, що з’їдає моє серце зсередини.

Потім знову настає тиша. Я бачу, як хлопець з усіх сил тримається й відчуваю, як все сильніше стискає мою руку.

– Що ж… Рівно чотири роки тому Джулія та Ерік Мітчели, вони ж мої батьки, загинули в страшній автокатастрофі, – одинока сльоза котиться його щокою і він шморгнув носом. – Вони їхали з корпоративу до мене, адже в мене тоді почалася страшна гарячка. Кинувши все, батьки помчали додому, проте… проте не доїхали. Їх підрізала одна машина на дорозі, мама була за кермом. Різко повернула й врізалась в найближчу будівлю. Подушки захисту чомусь не спрацювали в найвідповідальніший момент і батьки просто стікли кровю й померли на операційному столі.

В цей момент не можу підібрати жодного слова. Я не вмію підтримувати в таких ситуаціях. Тут я надто безсила.

Його біль передається і мені. Я вся тремчу. Боже… пригортаю хлопця до себе й погладжую за потилицю, аби хоч трішки заспокоїти, придушити його рану, яка зараз страшенно кровоточить. Він так сильно мене обіймає… заривається в моє волосся й намагається не плакати.

Трішки відсторонюється, кладе голову мені на плече й продовжує розмову.

– Батьки були для мене всім. Прикладом кохання, щасливої сім’ї, добробуту. Вони вклали у мене все те, що було у них самих. Ніколи не перечили, поважали мою думку, балували… вони були найкращими людьми у світі, Еммо, – знову шморгає носом. Прикриваю очі від пекучого болю. Ніколи не думала, що чуже горе може так сильно боліти.

– Якими вони були? – тихо питаю.

– Мама була ще тою світською левицею, – хлопець посміхнувся. – Та вдома вона завжди знаходила час, аби погратися зі мною, або ж порубитися в GTA. О таак, я частенько програвав у неї. Вона була в міру суворою й неймовірно жіночною. У неї було густе каштанове волосся й насичено голубі очі.

Хлопець так захопливо про неї розповідає, що аж подих перехоплює. Він так її любив… чорт…

– А батько, – продовжує. – вчив мене різних хлопчачих штук. Найкраще заняття для мене це була риболовля з ним. Так, хоч він і був важливою людиною в політиці, та ніколи не був занудою. Хочеш, я тебе з ними познайомлю? – несподівано пропонує Джеремі й забирає голову з мого плеча.

– Е-е-е… давай, – трішки розгублено відповідаю. Ми стаємо й підходимо до надгробків.

Похмурий настрій, похмуре місце і ще й в придачу похмура погода. Сьогодні не найкращий день. Та навіть якби в цей день світило яскраве сонце і обпалювало мою шкіру, не було мряки, якби всі на світі були щасливими і випромінювали радість... цей день би був найгіршим, скорботним і траурним.

Дивлячись на два надгробки, я бачу лише два шматки граніту, які для мене майже нічого не означають, але Джеремі дивиться глибше. Можу лише уявити, як болісно стискається його серце при вигляді написів «Тут поховані Джулія та Ерік Мітчели». Адже одне з найгірших відчуттів, яке лише може бути — це усвідомлювати, що ось, ти за крок від рідних тобі людей. Вони перед тобою. Але ти ніколи більше їх не торкнешся, не почуєш голос, не відчуєш ласки з їхнього боку. Бо вони безжально закопані під землею.

Відчуваю, як накочується порція сліз, які аж ніяк не повинні з'являтись. Треба бути сильною. Заради Джеремі. Він заслуговує на підтримку, як ніхто інший. І я безсумнівно її йому надам.

– Мама... тато... – ледь промовляє хлопець. Його плечі здригаються при кожному сказаному слові, а голос тремтить. Вперше бачу його таким... безпомічним. Жодна маска не натягується,  жоден образ не працює тут. Зараз він – беззахисний чотирнадцятирічний хлопчик, який тільки втратив батьків і не може це аж ніяк прийняти. – Ось, знайомтесь, це Емма, – кидає на мене погляд. Очі переповнені слізьми, та він не дає їм вибратись на волю. Не хоче здатись слабким, розумію. Але тут і зараз він повинен виплеснути всі свої емоції, які накопились всередині нього. І якщо моя місія – допомогти йому з цим, то я виконаю її.

– Джеремі, – кладу руку хлопцю на плече. – Благаю, глянь на мене.

Хлопець знехотя повертає голову й заглядає в мої очі. Боже мій, я не звикла до такого Джеремі! Так боляче за нього.