Глава 19

Емма

Останні дні відпочинку минули надто швидко. Франція залишила приємний післясмак і запам’яталась мені надовго так точно. Шикарні краєвиди, мистецтво, яке вирує в повітрі і… так, я знаю, що саме вам цікаво! Джеремі запропонував мені стати його дівчиною, поставив питання ребром і не дав можливості перевести цей діалог у не дуже вдалий жарт.

І я все-таки здалась. Навіть не йому, радше собі. Я погодилась на те, чого боялась так довго, чому пручалась! Я прийняла рішення серцем, а не розумом. І поки я дуже цьому рада.

Звісно, думки про Рея нікуди не ділись. Навпаки, їх навіть побільшало. Я наче відчуваю свою провину перед ним, вона переслідує мене, де б я не була. Сама не можу зрозуміти чому, та я справді не можу його забути. Він пеленою стоїть перед очима, як би я його не проганяла! Треба буде поділитись цим з Амандою і запитати, що за фігня твориться у моїй голові.

Ми всідаємось на місця в літаку й злітаємо. Я сиджу під вікном, а Джеремі біля мене. Постійно поглядає й єхидно сміється. Інколи дозволяє собі взяти мене за руку, ох… та я в більшості випадків намагалась цьому, так би мовити, «протистояти».

Ні, ви не подумайте, що я якась неправильна. Просто друзям ми поки нічого не сказали. Звісно, за моїм бажанням. Поки я не розберусь у тому, що між нами зараз відбувається, кричати про це на весь світ не варто. Як то кажуть, щастя любить тишу. І я, напевно, надам перевагу притримуватись цього кредо.

Забравши багаж, ми вийшли з аеропорту. Я вдихнула на повні легені це Лондонське повітря. Таки добре повернутися додому.

Раптом чиясь голова лягає на моє плече й треться своєю щокою об мою.

– Боже, Джеремі! – всміхаюсь та розвертаюсь до нього. Оглядаюсь, чи часом ніхто з наших друзів не дивиться і помічаю, що вони кудись відійшли. Ох, це й на краще. – Тебе не вчили, що отак от підкрадатись щонайменше неввічливо? – театрально задираю носа догори.

– Ммм, – хлопець вигинає брову. – Знаєш, не пригадую такого. Можливо, проведеш мені кілька уроків?

От же хитрий лис! Завжди знайде як вивернути усе на свою користь. Та я теж не промах, на хвилиночку!

– Ой, мої уроки надто дорогі, Джеремі. Тобі не по кишені, – підморгую й притягую хлопця за комір куртки ближче до себе.

– А якщо я знайду інший спосіб оплати? – не припиняє нашу завуальовану гру він.

– І який же?

Та Джеремі більше нічого не відповідає. Та й не потрібно. Замість тисячі слів усе нам скаже поцілунок з пряним присмаком і карамеллю, звісно. Він припадає до моїх губ так, наче намагається окутати своєю опікою від усього світу. Ніжно й трепетно. Ох, Мітчел, від тебе зносить дах, чорт забирай! Мурахи навіть через одяг дають про себе знати. До біса солодко…

Та наш контакт перериває дзвінок телефона. І за мелодією чутно, що телефонують мені. Незадоволено видихаю й відсторонююсь від хлопця, беручи слухавку.

– Еммо, ти вже долетіла? – як завжди серйозний та непорушний голос батька. Я спеціально цілу подорож не відповідала на жоден його дзвінок, аби хоч на тих п’ять днів забути як він звучить.

– Так, тільки-но вийшла з аеропорту.

– Чудово, Семюель за кілька хвилин під’їде і забере тебе.

– Це все? – невдоволено кажу. – Окей, тоді не буду тебе затримувати. – останнє речення кажу презирливо й кидаю слухавку.

– По твоєму тону не важко здогадатись хто телефонував, – мовить Джеремі й  підступає  до мене. – Еммо, знаєш, ти дуже категорична до своїх батьків.

– Ох, боже, благаю, Джеремі, тільки не починай вичитувати мені тиради про батьківську любов, – перебиваю його.

– І на думці не було. Просто якими б вони не були, все ж, ці люди твої батьки. Чому ти так відносишся до них? – ох, знав би ти, що я пережила завдяки цим людям, був би іншої думки.

– Такс, а давай не будемо починати про це? – натягую посмішку. – Ми тільки повернулись з Парижа, я дуже втомилась. О, а ось і Семюель приїхав! – кидаю погляд на чорну автівку, з якої виходить чоловік. – Все, бувай, я побігла. – швидко цілую хлопця в губи й біжу до водія. Він, напевно, зараз трішки в ступорі від тої швидкості, з якою я протараторила останні слова, але тема родини надто болюча для мене, аби її зачіпати. Можливо, колись я довірюсь і розповім Джеремі про все, але сумніваюсь, що це буде найближчим часом.

Що ж, пора повертатись в коло родини! Джеральд та Джена Беннет уже зачекались.

Вихідні я провела вдома, не вилазячи з кімнати. Влаштувала собі «ліниві два дні перед школою» і забила на все. Давно ж я так не усамітнювалась з собою. Скажу чесно, сумувала за цими днями.

І знову школа… Якщо скажу, що скучала за цими стінами, то конкретно злукавлю, тому просто рада повернутись сюди. З однокласниками ситуація краще, ніж я думала. Звісно, кілька днів після того усі ще споглядали на мене, як на білу ворону, проте, напевно, навіть не так через візити до психолога, як через той скандал, який ми тоді роздули. Останнім часом усе ніби зам’ялось.

Сьогодні Джеремі якийсь сам не свій. Зранку на повідомлення не відповідає, в школі ні словечка не мовив до мене й погляду в мою сторону не кинув. Я намагалась вияснити що ж не так, проте він просто ухилявся щось типу «настрій поганий», або «голова розболілась». Коли я запитувала в Саймона чи Ребекки, що ж не так, вони кривились та казали, що не знають. Та по їхніх поглядах було дуже добре видно, що все вони знають. Просто не хочуть мені розповісти. Або ж їх Джеремі про це попросив.

Цілий день я не могла сконцентруватись на уроках, все думала про загадковий стан Джеремі. Переймалась, хвилювалась, проте знову допитувати його марна справа. Більш ніж впевнена, що чесної відповіді з нього не витягнеш.

Після навчального дня в мене за планом візит до Аманди. Ззаду за Джеремі я навіть не йшла, адже зрозуміла, що йому, напевно, треба побути наодинці з собою.

Прочиняю вже такі знайомі двері кабінету психолога й з усмішкою йду всередину.

– Доброго дня, Амандо!

– Привіт!