Глава 17

Емма

Запитаєте, що ж я йому відповіла?

Зараз я сиджу біля вікна в літаку, повному людей, збоку від мене вмостився Джеремі, який щось активно обговорює з сусіднім пасажиром. Позаду сидять Саймон, Ребекка, Філ та Хлоя.

Думаю, тепер усе стало зрозуміло. Ну звісно я сказала «так»! Не скажу, що моєю найзаповітнішою мрією було побачити Париж і померти, проте звалити від батьків на цілих п’ять днів – найкращий подарунок на канікули.

Париж зустрічає іскристими будинками й теплою ніччю. Тільки-но вийшовши з літака, в голову відразу б’є унікальний колорит! Ох, я ці круасани й о дванадцятій ночі за кілометр відчула б. Любов до цієї країни затаїлася в моєму серці ще давно. Коханий Лувр, неоціненний Нотр-Дам-де-Парі та, звісно ж, Ейфелева вежа, я так за вами скучила! Була тут ще в років чотирнадцять напевно.

Ми з друзями забронювали собі номери в готелі, тому чекаємо на таксі, яке повинно невдовзі нас забрати, й вже мріємо про тепле ліжечко й гаряче джакузі. Звісно, в тому готелі воно є. Ми знали що вибирали.

Поки час очікування з секунд плавно перетікав у хвилини, я вирішила не гаяти часу, відкрити гугл-карти й трішки пригадати де що знаходиться. Ах, як же хочеться одягнути свій улюблений червоний берет, нафарбувати губи вишневою помадою, накинути зверху пальто й гуляти, гуляти, гуляти… аж доки голова не запаморочиться.

Раптом відчула чиєсь дихання на своїй щоці. Різко розвернулась від неочікуваності й помітила, що це Філ.

– Що, Еммо, боїшся звернути не туди? – весело промовляє, заглядаючи в мій телефон. – Тоді я тобі скажу, правильно робиш, адже з нами можна й в трьох соснах загубитися. Це я тобі гарантую.

Я посміхаюсь з його жарту хоча виходить доволі кволо, так як зараз ніч і страшенно хочеться спати.

– Ох, Філе, я б не проти з вами загубитися. У такій компанії сумно не буває.

Ми починаємо бесідувати на різноманітні теми, я часто сміюсь з жартів, які він дуже вдало вставляє в розмову. Легка атмосфера в повітрі зашкалює. Та весь час я буквально відчуваю на собі пронизливий спопеляючий погляд. Його погляд. Час від часу намагаюсь краєм ока глянути на нього й те, що бачу мене трішки дивує. Джеремі так сильно насупився і всім своїм виглядом демонстрував, що він чимось незадоволений. Бля, що за фігня? Хоча може він просто втомився від перельоту, тому й так дивно виглядає. Коротше, якщо щось «не нрав», проблеми не мої… хотілося б мені сказати, проте голова буквально забита цими дурними думками, які неможливо прогнати!

– Агов, ти мене чуєш? – звертається Філ до мене й кладе руки на мої плечі. Оу…

– Е-е-е... т-так, – бурмочу. Адже досі не відійшла від цих надокучливих думок про Джеремі. Він колись вилізе з моєї башки, чи ні? Бо останніми тижнями він там таки оселився. Зручно вмостився у моїй підсвідомості, затуманюючи собою увесь здоровий глузд.

– Ходімо, таксі вже приїхало.

Я мовчки киваю й сідаю в машину. Їх приїхало дві, так як нас шестеро і ми б в одну просто не вмістились. Я сіла з Ребеккою та Філом. Чесно, мені якось по цимбалах, з ким проїхати тих кілька кілометрів. Зараз я в змозі думати лише про ліжко… ну і, звісно ж, про Джеремі, це вже навіть не обговорюється!

Заселившись у готель, ми розійшлись по своїх номерах. Кожен живе в окремому. З мого вікна відкривається неймовірний вид на «палаючу» Ейфелеву вежу, яка своїми вогнями освітлює все навколо. Завтра я обов’язково її відвідаю. Я посміхнулась сама до себе й тихенько промовила:

– Ну привіт, Париж.

На наступний ранок я прокинулася, ловлячи на собі промені сонця крізь вікно. Звісно, не такі чіткі й теплі, як літом, та жовтень у Франції в рази тепліший, аніж в Анлії.

Привівши себе в порядок, я спустилась на перший поверх. Там розташований приємний атмосферний ресторанчик. Замовивши собі круасан і каву, я сіла на м’яке крісло, буквально провалюючись в нього, та спостерігала за ритмом життя парижан. Звісно, тут переважно дуже багато немісцевих, туристів, але все ж, з впевненістю можу сказати, що Париж – дуже творче місто. Та тут в повітрі витає творчість! Я підперла підборіддя долонями, аж раптом мене осліпив спалах.

– Що за…

Переді мною стояв Джеремі з фотоапаратом в руках. Боже, я приб’ю його! Якщо ви досі не знали, то він у нас цікавиться мистецтвом фотографії, хоча чомусь не розповідає про це нікому. Я якось запитала у нього причину, та він відповів, що його роботи ще не настільки досконалі, щоб хвалитися ними направо-наліво. І відколи це він таким скромним став? Роботи ж справді хороші!

– Доброго ранку, Еммо! – привітався він та підсів до мене. Мені принесли замовлення й він замовив собі те ж саме. – Живі фото завжди виходять найкраще. – хлопець показав мені щойно зроблений знімок. Хм, справді непогано.

– Знаєш, колись треба буде орендувати студію. Я давно хотіла фотосесію, – підморгую й кусаю свіжий круасан. Боже, це найсмачніше, що я коли-небудь їла!

– Фотограф Джеремі до ваших послуг!

Кілька хвилин протягується трохи нагнітаюча тиша. Джеремі приносять замовлення й він мовчки його їсть.

– Чому саме Франція? – раптово запитую.

– Е-ем… ну не знаю, це Філ обирав. Але напевно тому, що тут неймовірні види й можна багато чого побачити! Тут можна відпочити саме духовно. Париж для творчої душі – це суцільна насолода! Та й Ребекка тут ще ні разу не була.

– Оу, навіть не знала, що ти у нас такий поетичний, – весело кажу й надпиваю свою каву.

– Я повен сюрпризів, Еммо. Як приємних, так і не дуже, – протягує, а я підіймаю погляд на нього.

– Я це вже зрозуміла, – намагаюсь вигадати якесь речення, аби знову не настала гробова тиша. – Зробімо селфі!

Він погоджується та підсідає до мене. кладе руку на мою талію й міцно притискається. Ах… дідько, сироти так швидко пробігають тілом, що я за ними не встигаю. Приховую це легке тремтіння, кладу свою долоню на щоку хлопця й безтурботно посміхаюсь.

– А я уже й встиг забути, як пахне Карамель… – шепоче мені на вухо, коли я опускаю телефон.