Глава 15

Джеремі

Сам того не усвідомлюючи, беру Емму за руку. Така тепла… Ми проходимо повз атракціони й дівчина на кожен споглядає так, ніби мала дитина. Очі іскряться і часто можна почути радісний писк. Боже, знав би я, що аби викликати у неї такі емоції, треба просто звозити дівчину в парк розваг, зробив би це набагато раніше.

– Джеремі, ходімо туди! – весело показує пальцем на американські гірки. Ой, ні, дякую.

– Еммо… я… не люблю такі штуки, – намагаюсь поверхнево відповісти. Мене вже нудить при одному вигляді цих людей, які кричать на весь парк.

– Ну ти що-о-о? Не будь занудою! – вередує.

– Еммо, не треба. Я не піду, – свого часу в моєму житті вже були одні «американські гірки». Більше не треба, спасибі.

– Джеремі-і-і, - з великими очиськами протягує вона. Ну… фак! Ні, ідіоте, ти не полізеш на цей атракціон при тому, що страшенно боїшся висоти, лише заради дівчини!

– Добре, – закочую очі й бачу вдячний вперемішку з переможним погляд спрямований у мою сторону.

Прямуємо на ложе смерті, як я його назвав, і мною буквально починає теліпати. Я що, справді на це погодився? Боже, який ти придурок, Джеремі! Справді підписав собі смертний вирок! Але відступати вже немає куди. Ми уже сидимо пристебнуті в кріслах одне біля одного. Інших людей іще пристебують.

В очах Емми можна побачити адреналін вперемішку з передчуттям чогось неймовірного. В той час, як у моїх – шалений страх. Бля, я не здивуюся, якщо моя пика позеленіла в цей момент. Раптом я відчув руку Емми у своїй. Здивовано глянув на неї.

– Джеремі, все буде гаразд, – дарує мені теплий погляд. – Якщо що, я поряд, – впевнено каже і… дідько… від цього реально стає легше. Не знаю як таке можливо, справді… але, стискаючи її руку в своїй руці, я не відчуваю страху. Так, невпевненість, переживання… але вже не страх. Наче вона його забрала.

– Я… вірю тобі.

І ми рушаємо. Боже, коли ця штука вперше сіпнулась і рушила з місця, я завмер. І серце моє, на секундочку, теж. Але я згадав про слова дівчини і… відпустив усе. Принаймні постарався. Не скажу, що мені це вдалось на всі сто, але все ж, ганяючи на цій машині смерті згори вниз, я не помер (що вже немало важливо) і не наклав у штани (що було дуже ймовірно). А це прогрес, я вам скажу.

Не пам’ятаю, коли я в останній раз так багато кричав. Мої голосові зв’язки сказали мені «гуд бай», і  страх враз зник. Я озирнувся навколо. Емма кричить і щасливо посміхається, якісь незнайомі мені люди позаду узагалі селфі роблять. І це допомогло розслабитися. Страх відступив, а на зміну йому прийшов адреналін… шаленство.

– Юхуу! – прокричав на повні легені, випускаючи весь страх чи недовіру. Ну й на фіг усе! Якщо помру, то хоч щасливим!

Намацую руку Емми та сплітаю наші пальці. Вона глядить на мене з вдячністю і неприхованим захватом.

Коли ми тільки-но вийшли й стали на землю, Емма прокричала:

– Джеремі, ми зробили це! Я зробила це! Ти зробив це! – дівчина підійшла ближче. – Дякую.

Припіднімаю брови, адже не розумію, що я такого зробив, щоб мені дякувати.

– За що, Еммо?

_ Ти пішов на ці гірки навіть попри те, що ладен був краще померти, аніж сісти в те крісло, – не думав, що це настільки видно. – Ти пішов, бо я попросила. Я це ціную.

Теплий насичено зелений погляд так зігріває. Його тепло просочується в тіло й зачіпає кожну клітинку. Вона зачіпає мене.

Після цих слів я роблю якусь повну дич. Підходжу до дівчини і… мовчу. Ми стоїмо впритул і дивимось один одному в вічі. Я бачу в них адреналін, шаленство… ну звісно, це ж Емма Беннет!

Кладу долоню на щоку дівчини й легко потираю її великим пальцем. Запаленіла, маленька…

Так важко дихаю, що вже не впевнений, це від атракціону, чи…

– Еммо, – прикриваю очі, видихаючи її ім’я.

– Так…

–Ти… я… – а що я хотів сказати? Мені теж дуже цікаво про це дізнатись.

Та нашу мовчанку перериває маленька дівчинка, яка чомусь почала сіпати Емму за спідницю.

– Привіт, – озвалась Емма та присіла біля дитини. – Як тебе звати?

– Моніка, – сором’язливо відказала дівчинка і засмучено опустила погляд.

– Моніка, а чому ти така засмучена? Тебе хтось образив? – стурбовано питає подруга… чи хто ми одне одному?

– Мама зникла, – тихенько відповідає малеча.

– То ти загубилась? – протягую я і теж присідаю біля дівчинки. Та лише киває і ледь не плаче.

Ми з Еммою перезираємось. Зрозуміло, що не можна залишати дівчинку саму.

– Що ж, Моніка, – всміхаюсь їй та беру на руки. Вона така легенька, що я ладен хоч цілий день ходити ось так от. – Тоді зараз ми знайдемо твою маму і доставимо тебе до неї, ок?

– Але вона зникла… як ви її знайдете? – потирає очі Моніка.

– А у нас є чарівна сила, – з ентузіазмом каже Емма. – Ми можемо віднайти будь-яку людину, яку лише побажаємо, – вона театрально розводить руками в повітрі й малеча трохи заспокоюється.

– Можеш нам приблизно описати, як виглядає твоя мама?

– Ну вона дуже красива! – зацікавлено розповідає дівчинка.

– Ну це зрозуміло, раз у неї така красуня, як ти, – Емма щиро каже.

– В неї дуууже довге біле  волосся, прямо як у Рапунцель! – ощиряється маленька і я всміхаюсь її емоціям. Вона так любить свою маму. Сльози трішки виступили на моїх очах від усвідомлення того, що своїх батьків я вже навряд чи коли-небудь побачу, але я дуже швидко їх приховую. Не варто псувати такий хороший момент своїми переживаннями і проблемами.

– Це часом не вона? – Емма кивнула у протилежний бік. Там стояла жінка років тридцяти, у неї було справді дууже довге біляве волосся.

– МАМА!! – дівчинка зіскочила з моїх рук та стрімголов побігла до жінки.

– Боже, Моніка, ти тут, – полегшено видихнула та. – Ти хоч уявляєш, як я переймалась? Я думала, що більше тебе не побачу!

– Пробач… – засмучено відказує Моніка й обіймає її.

– Нічого, тепер уже все добре. Дякую вам, – переводить вдячний погляд на нас, а ми лиш усміхаємось їй у відповідь. – Не знаю, що б я робила, якби не ви.