Глава 13

Емма

Ось і настав цей день. Для мене – каторга, для батьків – можливість вкотре з мене поглумитися і показати хто тут головний, а для Джеремі – спосіб допомогти мені й змінити думку про психологів. Та чомусь жодному з них я не вірю. Ні в те, що цей психолог мені якимось чином може допомогти, ні в те, що батьки мене до нього відправили суто з хороших намірів. Не вірю і крапка!

Після уроків я натягую рюкзак на плече й чекаю на Джеремі біля воріт школи. Що ж, Мітчел, ти сам зголосився мені допомогти. Тепер вигрібай!

Поглядаю на годинник, як раптом хтось позаду мене накриває мої очі своїми долонями.

– Джеремі, чому ти так довго? – питаю, відразу знаючи хто це.

Хлопець відступає й кладе свою руку мені на плече. Видно, настрій в хлопця хороший.

– Еммо, ти чекала на мене від сили п’ять хвилин, тож не треба тут.

Семюель вже чекав на нас на паркінгу, тож ми сіли в автівку й поїхали в клініку.

Чорт! Усвідомлення, що я їду до лікаря заполонило свідомість. Ненавиджу батьків! Зараз відчуваю себе дурною психопаткою! Не дай бог ще хтось зі школи про це дізнається. Кортні чи Беттані не упустять шансу з мене поглумитися з цього приводу, це безперечно.

Навіть не помічаю, як руки починають пітніти й трястись. Моє тіло мене ж підводить! Не очікувала я від себе такої бурної реакції, якщо чесно.

Та враз мої долоні, сплетені одна з одною накриває інша рука. Джеремі.

– Все буде гаразд. Ти їдеш просто поговорити. Ніяких аналізів, уколів, чи ще якоїсь подібної фігні, яка асоціюється з лікарнею. Просто розмова. Тобі стане легше, повір.

На його слова підтримки я лише киваю. Просто розмова, Еммо. Просто розмова.

Заходимо в клініку й відразу прямуємо до кабінету. На дверях надпис «Аманда Картер. Психолог» і від цього хочеться втекти звідси ще більше.  Може не варто?

– Еммо, просто розмова… – шепоче на вухо Джеремі та всідається на крісло, яке розташоване під дверима кабінету. Далі сама.

Рука потягнулася до дверної ручки. Зараз! Відчиняю двері, ще раз глянувши на Джеремі. Хлопець заспокійливо кивнув і я увійшла в кабінет. Переді мною постала дуже гарно оформлена кімната. Тут переважають світлі тони. Багато голубого і білого. З правого боку стелажі з якимись записами, а з лівого вішак для верхнього одягу. Посередині зручний світлий диван і білий столик, за яким сидить жінка років сорока та щось записує.

– Прошу, проходьте! – усміхається вона, відірвавшись від записів.

Присідаю на диван, поклавши рюкзак на коліна. Ще ніколи не почувала себе такою скутою і боязкою. Це максимальний вихід із зони комфорту. 

– Емма, правда? – посміхається жінка, остаточно закриваючи свій блокнот і відставляючи його вбік. Я киваю. – Погода останнім часом зовсім не радує. Та що поробиш, любителям сонця й тепла краще не обирати Лондон для місця проживання.

Справді? Ми будемо говорити про погоду?

– Ем… так.

– Називай мене Амандою, люба, – жінка загадково посміхнулася і її очі заіскрилися. Це трохи розслабило.

– Знаєте, я вперше в кабінеті психолога, тож…

– Тобі трохи лячно, знаю, – доповнила мою думку вона. – Ти, напевно, думаєш, що я зараз почну копатися у твоїй голові і доводити щось, що ти повинна сприймати. – я трішки припіднімаю брови, адже це точна правда. – Та це так не працює. Наші розмови не будуть нічим відрізнятися від твоїх посиденьок з друзями. Тільки мені ти зможеш розповісти те, що для них не можеш відкрити.

Вона так легко це розповідає, що я справді трохи здивувалася. Я думала, зараз мене зустріне жінка в окулярах і буде говорити, що я хвора чи щось таке, а насправді… Джеремі був правий.

– Тож, як твої справи, Еммо?

Це питання трішки мене дезорієнтувало, проте я швидко взяла себе в руки.

– Непогано.

– Справді? Ти довго вагалась що відповісти і сказала лише одне слово. Воно описує твій стан зараз?

– Воно описує останні тижні, відколи я повернулась з Лос-Анджелеса. Я не нарікаю на нову школу, я знайшла хороших друзів…

– Але?

Чорт, а ця жінка хороша в своїй справі!

– Але… – вагаюсь що ж відповісти. На язику крутяться море фраз, та я не знаю, чи хочу їй давати ключ до своєї підсвідомості.

– Ти занадто довго думаєш. Що тобі найперше спало на думку? – м’яко запитує вона.

– Але я ніяк не можу забути того, що було. Воно хвилює мене. І поки я не можу розібратись чому. По суті, це ж уже стало минулим. А я не хочу жити минулим.

– Добре. Ти не хочеш жити минулим, проте воно хвилює тебе. Та, наскільки я зрозуміла, відпускати його ти теж не хочеш. Можливо, воно пов’язане з конкретними людьми, які тобі дорогі?

Як? Скажіть мені хтось, як вона так легко вцілює «в яблучко»?

– В минулій школі було багато проблем і непорозумінь. Я зробила боляче багатьом дорогим мені людям. І досі прокручую кожен момент, який хочу забути якнайшвидше.

– Ну знаєш, школа – час творити непорозуміння і переступати через труднощі. Хочу тебе запитати, у якій школі тобі краще, в новій чи попередній? Можеш подумати і обґрунтувати свою відповідь.

Я повільно відкладаю рюкзак на місце біля себе й починаю обдумувати запитання Аманди.

– Скоріш за все, це попередня школа, – відповідаю, а жінка киває з розумінням і щось вирішує у своїй голові.

– Назви мені три критерії, через які тобі було краще там.

– Напевно, це люди, які були мені як рідні, щасливе дитинство, яке я провела у цій школі і… атмосфера. Та школа не була такою величезною, проте дуже затишною. Не було презирства, чи розподілів учнів на певні критерії. Там усе було по-іншому.

– Зрозуміло. Знаєш, мені здається, що тебе тривожить якась певна ситуація. Вона їсть тебе зсередини, Еммо. Тому що ти віддала б усе, аби повернутись туди. Проте з якоїсь же причини ти не можеш цього зробити, – її погляд концентрується на моєму обличчі.

Так… чорт, я знаю, що на мене тисне! Знаю і добре усвідомлюю! Але з цим уже нічого неможливо вдіяти.

– Ви праві, Амандо, – втуплюю погляд на свої черевики. – У тій школі сталося дещо, що змусило мене її покинути. І, як би я цього не хотіла, та час назад не повернути, – відчуваю, як накочуються непрохані сльози.