Емма
Їду в школу в сонячних окулярах, аби приховати ледь помітні сльози.
Ви, напевно, думаєте, що я якась ненормальна, так сильно перейматись через якогось там психолога. Але для мене це означає в сто разів більше, аніж для вас.
Не дякуючи Семюелю, просто вибігаю з автівки, тихенько заходжу всередину, не маючи жодного бажання йти на урок. Думаю, цього я робити поки і не буду.
Враз дзвінок нагадує про урок. Урок, який я точно пропущу. Поки не знаю де, але я щось вигадаю. Зараз не можу думати про фізику аж ніяк.
Коли дзвоник уже не розривається від оглушливого звучання, я швидко забігаю у вбиральню та втискаюсь у крижаний білий кахель. Намагаюсь якось провалитись крізь нього, але, кого я обманюю, наче це мені якось допоможе.
Ці батьки! Ці бісові предки, які колись точно зведуть мене в могилу. Ненавиджу їх!
Хочуть запхати мене до психолога? Я що схожа на психопата якогось? Хоча... якщо завважити, що на даний момент вже п'ять хвилин йде урок фізики, а я замість того, щоб зубрити матеріал, який мені в житті ніколи не пригодиться, сиджу в шкільному туалеті й намагаюсь якось стримати емоції, які рвуться назовні, то... напевно так, я все-таки на нього схожа.
Різко підбігаю до дзеркала і ставлю руки на раковину. Просто дивлюсь на своє відображення й не розумію, чому не можу дати волю почуттям. Що мені заважає розплакатися просто зараз? Невже маска позитивної дівчинки так сильно врослась у мене? Невже навіть тоді, коли хочеться плакати, я буду приховувати свої емоції? Заради чого? Навіть на самоті... мені важко це зробити. Я надто сильно вжилась в роль.
Чорт...
І вони з цим усім лайном мене відправляють до психолога? Справді? Уявляю, який у нього договір про нерозголошення.
Не можу більше дивитись на себе в дзеркало. Не можу бачити себе й знати, що ця людина колись була такою... дурною і наївною. Сліпо вірила усьому, що їй обіцяли.
Просто сповзаю по стіні на плитку, не дивлячись на те, що моїм сідницям до біса холодно. Підбираю коліна під себе й нарешті даю волю тим сльозам, які намагалась приховати навіть від себе.
Ридаю.
Відчуваю, що не витримую.
У мене взагалі дуже рідко бувають такі моменти, коли я проявляю жалість до самої себе. У мене щось типу кредо: менше себе жалієш – менше людей ставляться до тебе відповідно.
Тобто, за свої сімнадцять років я уже встигла зрозуміти, що як ти ставишся до себе, так і люди тебе сприймають. Навколишній світ надто жорстокий і корисливий тепер. Не варто про це забувати.
Розтираю пальцями сльози і відчуваю, що моя туш котиться донизу разом із ними. Та й начхати!
Закутуюсь у власні обійми і просто схлипую. Сподіваюсь, ніхто не попроситься «вийти» на уроці.
Мої голосні схлипи розтікаються по тілу спазмами і я вже просто хочу...
...ні, точно не додому. А кудись, де я можу бути собою. Де це довбане суспільство сприймає мене такою, яка я є! Де батьки розуміють мене. Де не втягують у всяку хрінь, а потім кажуть: «ай'м сорі»! Задовбало все!
Раптом чую, як двері вбиральні різко прочиняються.
Відразу ж намагаюсь встати й удати, що все гаразд, та як на зло не вдається.
– Хто тут? – о ні! Цей голос! Тільки не він, прошу... – Еммо? – зіниці хлопця розширюються від подиву. Його руки німіють, а рухи, здається, уповільнюються.
Не можна бути слабкою! Ти ж сильна, Еммо! Просто вдай, що все гаразд.
Просто удай...
Він якось різко підходить до мене й присідає навпроти.
– Що... що з тобою? – здається, він хвилюється. За мене. Подумки хмикаю. Давно ніхто щиро за мене не хвилювався.
– Джеремі, все добре, я просто вийшла в туалет, – всміхаюсь, схрещуючи пальці, аби моя брехня виявилась правдоподібною.
– Не бреши мені, Еммо, – відводить погляд вбік і враз повертається назад та кладе свою руку мені на щоку. Тре великим пальцем, повільно, змушуючи мене заспокоїтись. Таке взагалі можливо? Чому його теплий погляд справді зігріває? Чому не вдається збрехати йому як слід? Чому...
– Я... н-не брешу...
– Я бачив, що тебе немає в класі. Проте я теж помітив, що в школу ти таки заявилась. Вирішив глянути, де ти. Ти ж тут новенька, як-не-як, можливо загубилась у цих довжелезних нудних коридорах. Я й сам за останніх два роки ледве вивчив маршрут від столової до бібліотеки.
– Тобто? То ти теж сюди перевівся? – так, знаю, що переводжу тему. Але мені все ж цікаво, чому він не вчився у своїй минулій школі.
– Е-е-е... – хлопець потер свою потилицю. – Це довга і нудна історія, Еммо. Не хочу, аби ти слухала все це...
Настає тиша. Джеремі усе ж забрав свою руку, а я втупилась прямо в його ноги.
Раптом він повертається й сідає відразу біля мене. Так само, як і я, на холодну плитку. Дивиться на мене збоку, сперши голову на кахель, і щось є у його погляді... щось таке... нове й водночас знайоме для мене. Те, що змушує серце на мить сколихнутися. Лише коротку мить.
– Еммо, розкажи, що трапилось. Слово честі, це залишиться між нами, – він кладе долоню на серце, а я всміхаюсь з цього жесту.
Вагаюсь. На маленьку, коротку мить вагаюсь.
А потім здаюсь.
– Це все батьки, – на слові «батьки» хлопця наче перекосило. Він почав помітно нервувати, а кадик – рухатися під впливом нервових імпульсів. Але чому? – Хочуть запхати мене до психолога, уявляєш?
Його відповідь, здається, застигла у нього в горлі. Або ж він дуже довго підбирає слова.
– Коли це сталось?
– Тоді, коли ми втекли з тобою на вечірку. Після того вони відразу ввели мене в курс справи. Я навіть не звернула на це уваги, якщо чесно. Скільки таких попереджень у мене вже було? Та повно! Дофіга, аби точніше виразитися. Потім я перевелась сюди, і на деякий час вони забули про це. Але сьогодні зранку знову ошелешили цією сраною новиною!
– Еммо, якщо чесно, то я не бачу тут нічого страшного. Психолог – це просто людина, з якою можна поговорити. І все. Не сприймай цього настільки близько до серця.
#2493 в Молодіжна проза
#10221 в Любовні романи
#3995 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 21.03.2022