Глава 11

Емма

– Джеремі, тільки не кажи, що ти знову про те кіно. Бо я не прийду. Крапка, – так, я вирішила, що все-таки не піду. Бісячий вигляд Хлої буде перед очима, та й вибачитися перед усіма не хочу. Я і так через себе переступила, вибачившись перед Джеремі за сказані слова. Цього вистачить з головою.

– Якщо чесно, то я не хотів зачіпати цю тему. І взагалі ми передумали йти сьогодні. Саймон захворів, у Філа багато роботи, а Хлоя повинна провести прямий ефір.

– Ну і…

Не можу зрозуміти його. Так, він хороший друг і, доведеться визнати, блондини мені подобаються. Але не він. Такі як він просто не в моєму смаку. Хоча… я прихильниця зістаритися з повним будинком кішок й на самоті, ніж з набридливим чоловіком, який буде «пиляти» мені мізки й кількома спиногризами, яких треба буде виховувати. Та ви що! Не дай боже ще в мене характером підуть, то я зістарюсь швидше призначеного часу.

– Я просто зателефонував, Еммо. Не шукай тут якийсь прихований підтекст.

– Е-е-е-е…

– Слухай, якщо говорити на пряму, то…

Блін, ну знаєте, цей хлопець явно до мене «підкатує». Це і неозброєним оком видно! Шукає будь-які способи завести розмову, чи «випадково» торкнутись мене. Що тут приховувати, мені приємно! Може тому, що я сприймаю ці всі знаки уваги, як дружні, а може й зовсім навпаки, проте Джеремі хороший, справді! Але от цього про себе я сказати не можу. Що ж ти там, ловелас недороблений, понавигадував?

– …я просто зателефонував, аби спитати домашку.

Мда…

А ти, дурна, вже собі понавигадувала! Ну чесне слово, пора навчитись не будувати якихось нереальних ілюзій в своїй башці й нарешті розуміти, що наразі Джеремі від мене треба лише домашнє завдання. Пф, ніби він буде його виконувати. Не смішіть мене.

– Чому б тобі в групі класу не запитати?

– Якби ти була більш уважна, то побачила б, що я разів сто уже запитав у тому довбаному чаті «яке дз?», на що відповідь була коротка: «хз». До них дописатись, як горохом об стіну, чесне слово!

– Та ок, не заводься.

Продиктувавши хлопцю домашнє завдання і промовивши на кінець коротке «я відключаюсь», я вирішила сходити в парк на пробіжку. Поки за вікном смеркає ще доволі пізно, я можу собі це дозволити. Бо пробіжки вночі – явно не моє. Я так одного разу собі ногу зламала, бо перечепилась через чиюсь собаку, яка зірвалась з повідка.

Сіра масивна спортивна форма, навушники і обов’язково пляшка води – все що потрібно для ідеальної пробіжки.

Лондон після обіду – місто зовсім інше, аніж зранку. Не таке шалене. Спокійніше. Хоча, якщо подумати, то Лондон сам по собі доволі спокійний. Принаймні, мені є з чим зрівнювати. Лос-Анджелес – це повна його протилежність. Постійна музика, веселощі, повсюди творчість і в самому повітрі відчувається легкість та невимушеність. Там враз усе заборонене стає дозволеним, завіси рано чи пізно опускаються і дах зриває остаточно. Таку атмосферу неможливо не вловити.

У модельній школі, якій я навчалась студенти часто влаштовували різноманітні вечірки, на яких я завжди була заледве не в головній ролі. Не скажу, що я «бухала по-чорному», ні. Радше, я була тою самою «заводилою», яка всім управляла, та сама від участі в тому хаосі остерігалась.

Смарт-годинник сповіщає, що я набігала вже три кілометри. Зупиняюсь біля лавочки, аби зробити ковток води й трішки перепочити. Та, звісно, ненадовго.

Та дещо все-таки зупиняє на собі мій погляд. Вірніше дехто.

Повз мене, на моє превелике здивування, пробігають Ребекка з Філом. Не довго думаючи, стаю їм на шляху. Здається, пора і їм пояснити ситуацію, бо, визнаю, я дуже скучила за грайливістю Ребекки і цілеспрямованістю Філа. Так, саме такими вони постали для мене на перший погляд.

– Які люди в Голлівуді, – присвистує Філ і вони з сестрою зупиняються навпроти мене.

– Привіт, – вітаюсь з ними, поки не знаючи, як краще почати нашу розмову. Ой, сьогодні, напевно, якийсь всесвітній день вибачень про який просто всі забули. Бо як інакше пояснити те, що я вже вдруге за сьогодні принижую свою персону, каючись за свої «гріхи»? – Філ, у тебе начебто багато роботи, – боже, Еммо, єдине з чого ти могла почати цю розмову це з докорів? Браво!

– А, ти про кіно? Просто не хотів іти. Знаєш, коли Джеремі сповістив нас про твою присутність, якось перехотілось, – ауч! Словесний удар добре відобразився на моїй впевненості. Як то кажуть, як серпом по… ну, коротше, ви зрозуміли.

– Філ, я знаю, що вчинила тоді по-свинськи. Але, чесно, я навіть подумати не могла, що ви усі сприймете мої слова на свій рахунок!

– А на чий же іще ми могли їх сприйняти, ти явно дала нам зрозуміти, що ставиш себе вище ніж будь-хто із нас і оповістила про це ледь не на всю країну, - втручається Бекка.

– Бекка, повір, згодом я зрозуміла, що ляпнула, – ах, як ненавиджу виправдовуватись! – Проте було вже надто пізно. Я ляпнула ті слова лише в цілях виправдати і захистити батьків. Ну подумай, як би ти зробила на моєму місці? Невже б підставила? Дуже сумніваюсь.

Бачу, що вони обоє перезираються, явно дивлячись на ситуацію під іншим кутом. Невже зрозуміли мою позицію так швидко? Джеремі для цього знадобився тиждень.

– Ну… гаразд… – щебече Ребекка і лізе до мене обійматись. Філ лише закочує очі й промовляє:

– Вона ніколи не вміла довго ображатись.

– Ну чого ти, Філ? Вона ж пояснила свою позицію! Не будь занудою, братику! – з іскорками в очах каже дівчина й приобіймає мене за плечі.

– Ай, та добре вже, добре! – знову закочує очі, та все одно підходить і легко обіймає. – Але, Еммо, тобі треба дещо знати. Джеремі торочить про тебе ледь не весь час після тої вечірки. «Вона така прикольна, хіба ні?», «Боже, я таких шалених ще не зустрічав!», або ж «Вона сьогодні в школі тричі на мене глянула, як думаєш, що це означає?». Можеш запитати Бекку, вона підтвердить, – переводжу погляд на неї і вона стверджувально киває. Піпець, дівчатка! – Та він про Кортні вже менше згадує, аніж про тебе! Тому, будь ласка, будь з ним обережною. Бо він такий хлопець, який може надто легко полюбити, але так само і надто легко розлюбити. Це так, на замітку.