Глава 10

Емма

– Ти кофту забула, - каже й простягає мені кофту, яку я одягала поверх форми, а потім зняла і забула забрати.

– Ну… дякую, – проказую і вже хочу йти, та мене не відпускають.

– Усе точно гаразд? Я бачив з якої дурі вдарила Бет. Там і струс може бути.

Хвилювання з його боку виглядає трішки смішно. Не знаю чому, та він так намагається підібрати потрібні слова, що складається враження, ніби він завчасно готується що сказати.

– Джеремі, все норм, справді. А з тою сучкою я ще розберуся, – інстинктивно стискаю кулаки, згадуючи про неї. Ну нічого, я тобі ще влаштую…

– Боже, ви такі смішні! – пирскає хлопець, розвертається і йде. Та потім, не повертаючись, каже. – Не забудь про кіно!

Бляха, та що він причепився з тим кіно? Наче не має чим зайнятися.

Проходжу в душову, кладу свій одяг на вішак і встаю під гарячі струмені води. Вона стікає моїм тілом, забираючи все, що в мені накопилось. Все окрім злості і жаги помсти. Можливо це і по-дитячому, ось так-от все сприймати, але Беттані таки нарвалась! Обіцяю, їй буде не солодко. Треба негайно цим зайнятись.

Чомусь в цей момент згадую про батьків. Як завжди, моя голова думає не про те, що треба. Що вони там казали про психолога?  Ой, як же пригрожали, що відправлять! Ах, я аж сльозу пустила. Та я не повірила ні на секунду. Цілий тиждень минув, а він них ні слуху ні духу на цю тему. Думаю, всі зрозуміли, що в цьому випадку вони прихильники кидати слова на вітер. Адже мене не залякати якимось там психологом.

Коли виходжу з кабінки, переодягнувшись, бачу, що в сусідню зайшла Беттані.

Ідея! Еммо, ти просто геній!

Коли ця дурепа заходить в кабінку й вивішує свою спортивну форму на неї, я тихенько пробираюсь до її шафки, в якій знаходиться шкільна форма. Забираю одяг, ховаю в свій рюкзак і виходжу з душової наче нічого й не бувало. Ну і як ти, «королева школи» тепер викрутишся?

Далі у нас математика, тож треба поспішати. Бо, як я зрозуміла, наша училка запізнень точно не потерпить.

В клас я зайшла найперша, поки усі ще були в душі. Заходжу в інсту, аби глянути що там новенького.

Сторіс моїх колишніх однокласників переповнені різними цікавими та веселими фотками, де вони усі такі дружні, бла-бла-бла… Фу! Бісять! З чату класу вони мне все-таки видалили першого вересня. Як іронічно!

З жодною людиною з минулої школи я не підтримую ніякого спілкування. І це, напевно, найобразливіше, усвідомлювати, що про тебе просто забули. Що їм усім живеться прекрасно і ніхто навіть не запитає «як справи». Не скажу, що мені тут без них прям дуже погано, але все ж… Хоча, якщо добре подумати, то вони мають причини не хотіти спілкуватись зі мною. Все-таки я теж не ангел і наробила дуже багато дурниць.

Понуро видихаю і втуплююсь в екран телефону, допоки не лунає дзвінок і всі не сходяться в клас.

Так, не вішати носа! Згадай що ти щойно утнула для Беттані!

Від цих думок починаю всміхатись. Так, ось так я зла людина, що мене веселить, коли я комусь щось вчудила. Проте вона на це повністю заслужила.

Математика пройшла успішно! Хоч я і далеко не відмінниця, проте цей предмет мені подобається. Але наша математичка настільки нудно розповідає, що, просто спати хочеться.

Беру рюкзак і виходжу з класу. Та треба лиш мені вийти, як бачу, що усі учні в коридорі щось активно обговорюють. Хм… що за фігня.

Ззаду за мною підходять Ліліан та Джеккі, у яких дуже важлива місія «посвятити» мене в подробиці, що там трапилось.

– Ви часом не чули, що за фігня відбувається? – питаю їх.

– О, заглянь в інсту в групу класу. Там треш. Я вмирала, коли побачила це, – заходиться Джеккі.

Відкриваю соц.мережу і в групі нашого разом із 11-Б класу бачу як один однокласник скинув відео, де Беттані з одним лише рушником на оголеному тілі бігає по коридору, а потім на неї ще й кричить директорка, яка якраз виходила зі свого кабінету. Пирскаю та починаю реготати разом зі всіма.

– Цікаво, який безсмертний вкрав її одяг з шафки.

– Тільки тссс… – при відкриваю свій рюкзак і показую їм лахміття Беттані, яке там лежить.

– Боже, Еммо, ти з глузду з’їхала? Нащо тобі ті проблеми? – попереджає мене Ліліан. – Краще не зв’язуйся з нею. Бо ця людина вивчить усі твої слабкі сторони і потім вжалить у найболючішу. І ти ніяк не зможеш їй протистояти, – дівчина притискає до себе рюкзак і просто йде в наступний клас.

– Що це з нею? – запитую в Джеккі.

– Не зважай, просто вони з Бет колись були кращими подругами, – здіймаю брови. Боже, як скромна Ліліан могла товаришувати ось з «цим». – Ага, не дивуйся так. Та Беттані, як завжди, все зіпсувала. Через якогось хлопця просто зруйнувала їхню дружбу, яка, до речі, сягала ще з самого дитинства.

– Тобто, як це через хлопця?

– Ну ти ж знаєш нашу Ліліан. Скромна, тихенька і з дуже великим серцем, – киваю. – І коли почалася старша школа, вона замість того, щоб, як інші дівчата, фарбувати губи у червоний та постійно порушувати дрескод школи, надавала перевагу навчанню та тихеньким посиденькам за чашкою чаю. І одного разу Бет сподобався один хлопець. Він був у випускному класі, старший… звісно, за ним бігали всі «малолітки». І коли той хлопець почав проявляти симпатію до Бет, вона ладна була на все. Так от, той хлопець почав нею маніпулювати й одного разу сказав, що Ліліан їй не рівня й наказав – ага, саме наказав – обірвати з нею будь-які зв’язки. І що ти думаєш вона зробила?

– От стерво! – шиплю. – Уявляю, що тоді відчувала Ліліан.

– Ага, тому вона й закрилась ще більше від усіх. Тільки нам із Шеріл довіряє, ну тепер іще й тобі.

– Знаєш, це дивно, чому Беттані пожертвувала дружбою, довжиною в багато років заради якогось бабія. І потім ще й не вибачилась перед Ліліан. Можна ж було все загладити, хіба ні? – виказую свій вердикт.

– Звісно, можна було б. Але Ліліан теж не з простих. Якщо сильно задінеш її почуття, то на прощення не чекай. Вона просто вказала Беттані на своє місце і та більше до неї навіть не підходила.