Глава 7

Емма

Ви колись почували себе погано? Дивне питання, правда? Але просто задумайтесь, що для вас справді погано. Для мене до списку таких речей входить будильник. Чесно, вбила б того, хто це винайшов!

– Еммо, ти ще довго будеш там відлежуватись? – чую мамин крик за дверима. – Літо закінчилось, школа не чекає!

Ааааааааа! Перенесіть мене хтось на три місяці назад, бо, відчуваю, що не витримаю ще цілих дев’ять за партою й нудними уроками.

– Еммо, я що, по-твоєму, незрозуміло виразилась? – крик уже в моїй кімнаті. Мама явно сьогодні не в гуморі.

– Та блін, дайте ж хтось мені виспатись… – сонно потягуюсь.

– Про тебе й так погані слухи по всьому інтернету ходять, так хоч в нову школу першого вересня не запізнюйся! Семюель відвезе тебе, а я пішла на роботу.

– Гаразд, – закочую очі й знехотя знімаю з себе ковдру. Як же задовбали!

Моя мама працює дизайнером інтер’єру, ця робота, за її словами, єдине, що приносить їй задоволення. От вам й ідеальна мама! А ще кажуть, що діти – квіти життя. Я, напевно, реп’яхом родилась.

Перевіряю інстаграм. Впевнена, Джеремі щось відповів. Та, на моє превелике здивування, цей гівнюк переглянув повідомлення, але нічого не відповів. Попахує ігнором! Нічого, з тобою я розберусь пізніше, а зараз мушу збиратись в цю довбану школу.

Заплітаю волосся у високий хвіст й одягаю шкільну форму у вигляді темно-вишневої спідниці, яка доходить майже до коліна, білої блузки й темно-вишневого піджака. Скажу я вам, виглядає досить стильно! Принаймні, в моїй минулій школі форма була погірше. Одягаю ще окуляри, не через проблеми з зором, а для краси, й захоплюю з собою рюкзак. Семюель уже чекає біля автівки. Я взагалі шокована, як він усе завжди встигає. Не людина, а робот якийсь!

Нова школа майже вдвічі більша за стару. Боже, від одного виду цієї будівлі голова паморочиться. Та ненадовго, враховуючи, що таким мене точно не здивувати.

– Дякую, Семюель! – не чекаючи на відповідь, вибігаю з авто й прямую до воріт.

Зі мною відразу вітається директорка, побачивши мене у колі учнів, яких тут тьма. На перший погляд добра та приємна жінка. Ну звісно, мій батько добре проспонсорував цю школу, я більш ніж впевнена.

Урочиста лінійка пройшла, як завжди. Тільки обличчя, які я бачила останні десять років, замінили люди, яких я зовсім не знаю. Своїх нових однокласників я так і не встигла розгледіти, адже тут стільки учнів, що реально заплутатись можна. Дивно, якщо чесно, бо школа приватна й дорого оплачувана. Звісно, є деякі розумники, які вчаться тут безкоштовно, та все ж, їх не настільки багато, аби заповнити весь простір закладу.

Після лінійки, коли всі розходяться по своїх класах, до мене підходить директорка.

– Еммо, як тобі перші враження? – шатенка років сорока бере мене попід руку.

– Трішки дезорієнтована, якщо чесно. Масштаби школи справді вражають, – піднімаю погляд догори.

– Ох, сподіваюсь, тобі тут сподобається. Наша школа – одна з найкращих і найякісніших у Лондоні. Тут ми розвиваємо не лише розумові здібності учня, а й розкриваємо його, як особистість і готуємо до важливого рішення в житті, – починаю позіхати, слухаючи це все. Ну звісно, вона себе і свій заклад нахвалює. Я б здивувалась, якби вона почала розповідати, що у них найнижчий рівень освіти й викладачі – фігня. Так що такими розмовами мене не підкупити.

– Тоді я дуже рада, що проведу свій останній навчальний рік саме у цій школі, – натягнуто всміхаюсь та прямую величезним коридором в клас. Жінка показує мені дорогу. Треба буде попросити в неї карту цього закладу, чи що, а то я навіть туалет при потребі не зможу знайти.

– От і чудово! – посміхається вона. – А зараз я познайомлю тебе з новими однокласниками, люба. Впевнена, тобі тут сподобається. Твій клас – це щось із чимось.

Директорка прочиняє двері та легко підштовхує мене всередину. Клас в світло-персикових тонах, посередині дошка, а збоку вчительський стіл. В принципі, нічого нового.

Учні, побачивши директорку, відразу піднімаються з місця.

– Доброго дня, діти! – вітається вона й вказує жестом на те, що можна сісти. – Сьогодні я познайомлю вас із вашою новою однокласницею. Знайомтесь, це Емма Елеонора Беннет і відтепер ви будете вчитись разом.

Вона ще надалі представляє мене класу, а я ковзаю поглядом по учнях і… просто остовпіваю, коли бачу… ні-ні, це міраж, напевно… протираю очі, та погляд пари сірих очей, які на даний момент просвердлюють в мені дірку, все одно чомусь не зникає! Що за…

Напевно, це таки не міраж! І усвідомлюю я це аж тоді, коли сідаю за парту навпроти якої сидять Джеремі та Саймон! Блін, це капець! Сказати, що я шокована – нічого не сказати!

Постійно кидаю на них свої погляди, вітаючись, та у відповідь лише один зверхній та розчарований і так, трохи шокований погляд. Не зрозуміла.

Але відволіктись на нових однокласників мені не дають, так як вчитель починає засипати нас питаннями вже з порогу. 

В перший же навчальний день нам видали наші підручники. Не розумію, чому не можна було зробити цього на канікулах.

Набираю Семюеля й прошу його, аби він під’їхав по мене, хоча сама ж сказала йому, що захочу потім прогулятись. Ну звісно, хто ж знав, що ці підручники такі важкі.

Бачу, як повз мене проходить Джеремі зі своїми підручниками й підходжу до нього. Саме час вирішити причину, чому мене так видно ігнорять!

– Гей, привіт! – підходжу до нього, але не так швидко як хотілось. Довбані підручники!

– Ага, привіт, – хлопець зупиняється й окидає мене поглядом.

– Ем… мені здалось, чи ти мене ігнориш?

– Тобі здалось, – каже й бере свою наповнену сумку та прямує до воріт. Та я перегороджую йому шлях. Від мене так швидко не позбудешся!

– Не зрозуміла! – складаю руки на грудях.

– Еммо, тільки не треба вдавати, ніби ти нічого не розумієш! Чесно, я був про тебе кращої думки.

– Джеремі, про що ти?! Я НІЧОГО не розумію! – боже, і чого я так парюсь? Ну справді, опускаюсь до того рівня, аби просити когось мені щось пояснити, виправдовуюсь… До чого ти докотилась?