Глава 6

Емма

– Навіть нічого не скажеш у відповідь? – вигинає брову батько.

– Знаєш, а жарт смішний. Я зацінила.

– Можливо для тебе те, що ти починаєш тікати з дому жарти, та, як на мене, це знак того, що у тебе проблеми. І без спеціаліста тут не впоратись, – серйозним тоном проказує.

Бля, ну ви серйозно? Якщо чесно, то я не дуже парюсь. Просто я таке чую вже не вперше і не вдруге. Вони постійно кажуть, що відправлять мене до психолога та, як бачите, ніхто поки цього так і не зробив. Більш ніж впевнена, що на цей раз це знову пусті слова.

– Хм, невже ви такі безпорадні, що навіть з власною донькою впоратись не можете? Боже-боже... – закочую очі й прямую на другий поверх. Все було навіть простіше, ніж я думала.

– На цей раз, доню, це не пусті слова. І своїм останнім вчинком ти довела нам, що треба діяти, більше не чекаючи, – долинуло від мами. Ага-ага.

Забігаю в кімнату, просто валячись на ліжко. Шлунок ниє, благаючи більше стільки не пити, а голова «дякує» за таблетку, яку я випила відразу ж.

Зі мною вперше таке. Справді, хоч і характер я маю капець який непростий, але такі «сюрпризи» я влаштовувала не часто. Точніше, ніколи! Не було нагоди, адже з колишніми однокласниками останній рік ми були в дуже напружених стосунках, а скоріше я просто ще не відвідувала такого типу вечірок.

Холодний душ остаточно освіжає мене  і дає змогу протверезіти.

Заходжу в інсту й бачу нові повідомлення. Та ще й від кого! Йомайо, Джеремі Мітчел! Вже й тут мене відрив! Легко всміхаюсь сама до себе, навіть не помічаючи цього. Лише зараз задаюсь питанням, чому я сіла до нього в авто без жодного остраху? Справді, дивно, як на мене. Я, напевно, справді в душі психопатка, або ж мазохістка.

«Карамель, ти ще жива там?

P.S. коли повторимо?»

Боже, що він причепився з цим своїм «Карамель». За оригінальність, звісно, десять з десяти, та жоден нормальний хлопець не додумався би до такого. Ну... радує, що психопатка у душі не лише я. Хі!

Відразу ж набираю відповідь на клавіатурі.

«Знаєш, я тут подумала і дійшла до висновку, що такі вечірки бажано відвідувати дозовано, аби, принаймні, вижити. Мій мозок був би радий пам'ятати те, що я витворяла уночі.»

Відкладаю гаджет і навіть не помічаю, як засинаю. От реально, наче й виспалась, та тіло все одно ослаблене й прагне відпочинку та перезавантаження.

Прокидаюсь від того, що мій телефон просто розривається від дзвінків, які надходять раз за разом. Бляха, ну що ви всі у мене хочете? Дайте відпочити!! Крик душі, чесне слово.

На екрані висвітлюється «батько» і бажання піднімати слухавку відразу пропадає. Та все ж, я роблю це.

– Еммо, сподіваюсь, ти готова, – строгий голос остаточно вибиває мене зі стану сну.

– Готова до чого? – протираю очі й приймаю сидяче положення.

– Так я і думав. Сьогодні ми повинні дати інтерв'ю для «BBC One». Твоя присутність обов'язкова, – бля-я-я, точно. Я вже й забула про це.

– Блін, можна якось іншим разом? Я не в тому стані, аби давати інтерв’ю, – накриваюсь подушкою, схрещуючи пальці, що все-таки вони й без мене обійдуться.

– За годину Семюель тебе забере. Не запізнюйся, – і тисне кнопку відбій.

Так і знала! Бляха муха, я точно не встигну за годину покликати Роксі, аби вона якось причесала бардак на моїй голові! А «BBC One» - один із найпопулярніших каналів, тож я не можу вийти ось так, наче з лісу втекла. Буду виходити із ситуації сама.

Все ж за цю годину я таки змогла знайти собі гідне вбрання й «зліпити» щось на голові. Ну як, «зліпити»… якщо вирівняне плойкою волосся можна назвати зачіскою, то так, я таки щось там витворила! У будь-якому випадку я молодець!

Виходжу на подвір’я в персиковій сукні на короткий рукав трішки нижче коліна, яка постійно розвивається на вітрі та обов’язковим аксесуаром стали сонцезахисні окуляри, аби прикрити темні кола під очима. Тоналка, звісно, пішла в рух, але про всяк випадок треба перестрахуватися.

– Доброго дня, Семюель, – вітаюся до батькового особистого водія й сідаю на заднє сидіння в авто.

Приїжджаємо ми в студію за хвилин тридцять. Ах ці вічні затори… я вже майже задрімала.

Дякую водію й на шаленій швидкості залітаю в студію. Заходжу в гримерку, а там якраз маму «доштукатурюють». Боже, Еммо, ну як ти могла забути, що в студії ще й гримують за потреби. Я ж могла узагалі макіяж не робити.

– Нічого собі, ти навіть встигла, – хмикає Джена Беннет.

– Примчала на всіх парах, – закочую очі й сідаю на червоний диванчик. Тут навіть гримерка виконана в розкішному стилі. Звісно, без лишніх деталей, лаконічно й дуже зручно, а червоні тони, які переважають (знову ж таки, в міру) так ідеально підкреслюють атмосферу. Відчуваю себе наче у загадковій кімнаті Грея, ну чесне слово. – До речі, а що за інтерв’ю? На яку тему? Мені там доведеться рот відкривати, чи, як завжди, я просто для краси?

– Інтерв’ю на тему родинних зв’язків та взаємовідносин у сім’ї. Джеральда покликали на канал, адже він відомий як чудовий батько та чоловік, журналісти хочуть, аби він поділився досвідом та, можливо, дав якусь пораду. Але ж ти не маленька й розумієш, що такі як вони завжди будуть задавати питання не по темі, ніби-то випадково зачіпаючи щось дуже важливе. Це ж пресса і твій батько підозрює, що вони щось замислили.

– Про що ти?

– Вони можуть здогадуватися про… дещо, – мама багатозначно дивиться на візажиста, яка якраз закінчила приводити її в порядок. Закочую очі, розуміючи про що вона. Ідеально, блін, ще не вистачало, щоб пресса про це дізналась.

Батько уже в студії активно щось обговорює з одним із журналістів.

З усіх усюд камери, нас садять  на зручний диван і кажуть розслабитись та посміхатись. Ну  щодо першого нічого не обіцяю, а от натягнути посмішку я можу.

Цей ефір йде уже цілих пів години! І вгадайте що я весь цей час роблю. Просто мовчу… ой, вибачте, забула, ще інколи схвально киваю, підтримуючи слова або мами, або батька.