Глава 4

Джеремі

Кортні уже прикрила очі в очікуванні на поцілунок, а я все ще витріщаюсь на Емму і цього мудака. Дівчина щось пояснює йому, а в того лише кисла гримаса на обличчі. Бля-я-я... Та ну її на фіг. Єдине, що зараз має мене хвилювати — це Кортні. Вона тут. Вигинає свої піддатливі губи в «трубочку» й чекає, коли я нарешті спам'ятаюсь.

Насправді, якщо бути чесним, то я ніколи нічого не відчував до Кортні. Напевно, мною править просто моя зачеплена гордість, яка прагне довести дівчині, що я ладен її завоювати. І ось, я на крок від цього...

Закриваю очі й чхаю на все. Мої губи торкаються її губ. О таак, бейбі, ти влипла. По повній, я тобі скажу. Поцілунок не встигає набрати обертів, як чую позаду себе:

– Та пішла ти!  Дурепа! Зрадниця! – що за...

Різко відступаю від Кортні. Розумію, що в майбутньому не раз пошкодую, та зараз не про це.

Емма зі сльозами на очах та гіркотою в погляді дивиться на того самого придурка, з яким ми перетнулись швидше. Фак!

– Рей, я... – відчуваю схлип. Я це дурило зараз в стіну запакую, чесне слово!

– Ти, виходить, з тих, до кого туго доходить, – підходжу та штовхаю тіло в груди.

– Джеремі? – Емма, здається, не може повірити своїм очам. — Що ти робиш? Джеремі, не...

– Що ти за мужик такий, щоб так принижувати слабку стать! – ігнорую дівчину й підходжу до мудака. – Хоча... Може ти не такий уже і мужик, хто знає, – насмішкувато хмикаю й кидаю зверхній погляд на нього.

– А то що? – це накачане тіло впевнено підходить до мене. Налаштоване агресивно, як я зрозумів. – Що ти зробиш мені, Мітчел? Я казав правду. Вона, – кидає погляд на Емму. – Дурепа й...

Навіть не слухаю що він тим своїм ротом меле далі. Просто заряджаю з усієї сили кулаком в обличчя. Той відкидає голову назад, та рівноваги не втрачає.

На удар в мою сторону не доводиться чекати. Щока пече від сили удару, а губа, здається, розсічена. Бля-я-я, здається, пора записатись в качалку, бо діла з того не буде.

– Джеремі, боже! – Емма підбігає до мене й кладе руку на щоку. Якраз на місце удару! Вона що не бачить куди свої руки суне?

Кривлюсь і вона враз забирає руку.

– Ой! Вибач, вибач, будь ласка...

– Все добре... – дивлюсь їй в очі. Прямісінько в ці насичено-зелені очі, в яких зараз читається хвилювання. Ну... напевно, це дивно, при тому, що знаю я її кілька годин.

– Рей, вали звідси! – з гнівом звертається до хлопця. – Я хотіла залагодити все по-хорошому, та з тобою, бачу, так не можна.

– Пфф... Не буду витрачати свій дорогоцінний час на тебе і твого дружка-слабака. – бісить!

Він йде і забирає за собою цю напругу, яка постійно витала у повітрі.

– Джеремі, у тебе кров... – схвильовано промовляє дівчина.

– Та ти що! – саркастично відказую я й закочую очі. Оглядаюсь по сторонам, та об'єкта, який я шукаю нема! Чорт! Кортні пішла...

– Дарма ти так, – надула губки вона. Бачу, що вимучена. Чорт, усе пішло не по плану!

– Все ок, карамель, – видихаю я, підходячи до найближчого дзеркала у вітальні, аби розглянути свою пику. Справи погані, чуваки. Та бувало й гірше.

– Не називай мене так! – пішла ззаду за мною Емма.

– Чому? Як на мене не схоже на образу, – чесно кажучи, сам не знаю чому так її назвав. Просто поруч з нею карамель просочується під шкіру на підсвідомому рівні. Вона її що, літрами в себе заливає? Чи то просто шампунь...

– Не люблю, коли мені приписують клички. Особливо такі недолугі, як «карамель», – закотила очі дівчина.

– То ти надаєш перевагу чомусь типу «киця» чи «зая»? – пирснув я від сміху. Та відразу ж отримав легкого запотиличника. – Ауч...

– Справді, ідіот, – закотила очі моя новоспечена подружка.

– Смію зауважити, вродливий ідіот, – підморгнув їй і ще раз торкнувся розсіченої щоки. Болить нормально так.

– Треба обробити, – каже дівчина. – Де у вас тут аптечка?

– Без поняття. Віриш чи ні, та я більш ніж впевнений, що після цієї вечірки Філ не те що аптечку, навіть холодильник знайти не зможе.

– Мда...

Раптом дівчина бере мою руку і прямує на кухню, заповнену п'яним народом. Хтось танцює на столі, хтось грає пінг-понг помідрами з холодильника, а хтось це все знімає на відео. Ппц. Бідні ті клінериі, які будуть змушені оце все прибирати.

– Якщо думати логічно, то аптечку тримають або на поличці кухні, або у ванній, – Емма тягнеться до верхніх полиць, в яких не виявляє нічого потрібного. – Значить, йдемо у ванну.

– Чому ти робиш це? – питаю здивовано. По суті, парити це її не повинно.

– Це ж через мене тебе отак... – опускає погляд. – Просто... Рей ніколи не був таким агресивним і... чорт... – здається, вона заплуталась у власних словах. Тепер усе зрозуміло. Почуття провини – згубна штука. Коли ми відчуваємо, що винні комусь, то не мізки керують нами а оця хрінь всередині.

– Знаєш, я уявлення не маю, що там між вами було, але качок явно козел, – констатую факт, витираючи кров з носа, яка пробігла струмком по губі.

– Ти не знаєш його, – знову веде мене за руку, але вже до ванної. Ще й захищає його? Мазохістка, напевно.

– Карамель, ти дивна, – закочую очі закриваючи за собою двері ванної кімнати. Музика хоч і грала шалено голосно, та все-таки стала тихіше.

– І знову я Карамель!

– А ти й не переставала нею бути, – підморгую дівчині, яка через свій не дуже високий зріст не може дотягнутись до верхньої полички.

Встаю позаду неї, впираючись у дівоче тіло й махом однієї руки дістаю аптечку. Мій ніс зарився у світле волосся, втягуючи аромат карамелі. Ох... Чорт, я, здається, сьогодні ще не встиг обкуритися... Тоді чому штирить так, ніби прийняв добру дозу амфетаміну?

Дівчина не пручається, просто стоїть, застигши на місці. І це, чорт забирай, так дивно виглядає! Я нюхаю, як ненормальний! Вдихаю карамель, яка з кожним новим вдихом все більше заповнює легені. І лише коли бачу червону краплину моєї крові, яка, впала їй на волосся, то остаточно «тверезію».