Глава 2

Джеремі

Виходимо з дівчиною за будинок й біжимо до величезних воріт, які, виявляється, зачинені. Афігенно, блін! І як тепер звідси вилізти?

– Бляха! Бляха! – лається Емма і її вираз обличчя набуває цікавої гримаси. Наче обдумує щось.

– Мені вже страшно, – кажу весело. – Що ти задумала?

– В мене є одна ідея, – інтригуюче каже й, беручи мене за руку, біжить за якийсь кут будівлі.

– Що... – та договорити мені не дають, адже вона притискає свій вказівний палець до моїх губ. Не довго думаючи, закушую його, викликаючи в дівчини сміх. Дідько, Джеремі, це що таке щойно було?

– Т-с-с... Тут повсюди охорона, до того ж, камери. Нас викриють.

– О, а раніше попередити не можна було? – закочую очі й вже хочу повертатись до тієї мега нудної компанії старих «бабць», які тільки те і вміють обговорювати, що свої вставні зуби. Треба попередити «своїх», що мене не буде. Сраний благодійний прийом! Таке пропускаю.

– Та стій же ти! – притягує мене за рукав назад до себе. – Я ж казала, що в мене є ідея! Ми звалимо звідси, якщо постараємось.

– А в іншому випадку?

– А в іншому випадку нас зловлять і доставлять всередину до батьків, тож краще тут не бачити інших варіантів.

Звучить підозріло, але кому як не мені, Джеремі Мітчелу знати, що таке ризик. Пф!

Я живу з тіткою, рідною сестрою мого... кхм... батька. Слово «контроль» для мене — пустий звук.

Знаєте, кажуть, що Лондон — місто спокійне і врівноважене, навіть якоюсь мірою похмуре. Пф, це вони просто зі мною не знайомі. Вечірки до стану амнезії, дівчатка, які липнуть до мене, як настирлива жуйка до підошви і травичка... Ось що допомагає мені забути... забути те лайно, яке я пережив. Та зараз не про це.

– Тож, уважно слухаю твій план.

– От і чудово! – засяяла Емма. Вона така гарна, коли посміхається. Так, цього не приховаєш. – Дивись, ось там, – вона вказала на задній двір будинку, де зараз стоїть охоронець. – ...немає камер. Це єдине місце, де їх не поставили, тому туди приставили охоронця.

– Щось я не розумію, як ми маємо звалити, якщо там стоїть цей двометровий бугай, — з логікою в неї туго, як я бачу.

– А тут вже в гру вступаю я, милий, – вона солодко посміхнулась, грайливо жестикулюючи руками. – Не бійся, я відволічу його, а ти тим часом перелізеш через ворота. Це буде не важко, враховуючи те, що вони оздоблені різними дрібними деталями, за які можна зачепитися. А потім допоможеш перелізти і мені.

– Ти, я бачу, все продумала, — сорі, щодо наявності логіки помилився.

– А ти думав... – підморгує мені й прямує до охоронця.

Нехай почнеться шоу! Де мій поп-корн?

– Емет, вас кличе батько! – награно захекавшись каже дівчина. – Він… він дуже злий, тому поспішіть!

– Еммо Елеоноро, ви ж знаєте, що мені не можна покидати пост. Це неможливо, – спокійним голосом відповідає той. Ну і як ти викрутишся, блондиночко?

– Гаразд, так йому і передам. Він настільки злий, що ледь не скасував цей прийом, думаю, вас звільнити для нього буде раз плюнути, – хм, а вона не з простих. «Дерзай» отвіточку!

– Ну і через що він такий злий, якщо не секрет? – о, а бугай теж не промах! Це провал. Хоча... В Емми, як я зрозумів, думалка на місці.

– Ви бачите мій вигляд? Якщо вмієте читати, то й надпис на сукні розумієте. І я ось так от перед усіма показалась! Думаю, вам краще поспішити, – ох, як уміє все вивернути!

В охоронця, здається, обличчя поблідніло вдвічі. Ноги в руки і побіг.

Тепер мій вихід. Часу мало, тож треба поспішати.

Швидко перелажу через забор. Дівчина з голосним сміхом лізе ззаду.

– Чорт! Це лажа! – чую від Емми, коли вже стою по іншу сторону паркана. – Моя сукня зачепилась за цю фігню!

Чорт, охоронець вже на п'ятах! Бля-я-я... І чого він так швидко? Цього не було в плані.

– Стрибай! – випалюю.

– Ти головою вдарився? Якщо стрибну — точно щось вивихну, і це в кращому випадку.

– Я зловлю!

– Ні!

– Бляха, Емма, бугай вже на підході. І він злий!

Бачу, як вагається. Але все-таки, в останній момент стрибає прямо мені в руки. Вона так близько. Мій ніс випадково торкається її скроні і я вловлюю аромат карамелі. М-м-м... Насичено зелені очі різко прочиняються і я бачу в них спочатку замішання, а потім різку зміну на шок.

– Ану сюди! Втекти хотіли? – чуємо позаду розгніваний голос охоронця.

Дівчина різко зістрибує з моїх рук.

– Що пропонуєш робити? – питає.

– Тікати. Ось що. В мене тут неподалік автівка, так що думаю, ми повинні встигнути.

Беру її за руку й біжу стрімголов, чуючи ззаду голос цього придурка. Тикаю йому фак на ходу і пришвидшую темп.

Емма стискає мою руку й на секунду заглядає в очі. Нема в них ні страху, що нас впіймають, ні переживання. Лише чистий кайф і адреналін. Найцікавіше те, що в мене те ж саме... Що ж, не дивно. Своїх людей я здалеку бачу.

Залітаємо в мою Toyota темно-вишневого кольору. Швидко заводжу мотор і виїжджаю, все ще оглядаючись, чи ззаду нікого немає.

Раптом Емма починає несамовито сміятись так, що її сміх, напевно, відлунюється в кожному куточку Британії і не тільки. Згодом її веселий сміх підхоплюю і я.

– Це було круто! – посміхається й нахиляється ближче до мене.

– Треба буде якось повторити, – весело відповідаю й спираюсь ліктем на вікно машини. Вечірній вітер дує в лице, роздуваючи моє волосся. Що ж, папа, укладка!

– Тож… може розкажеш мені більше про ту вечірку? Де, як, коли?

– Ти реально зараз? Я думав, ти про мене запитаєш. Ми ж не знайомі, – фиркаю, констактуючи факт.

– О-ой, про тебе ще дізнатись встигну. То щодо вечірки...

– Все просто, в мого друга, який бабло лопатою гребе, батьки звалили на кілька днів, аби вирішити важливі справи. От він і вирішив не упускати моменту й затіяв тусовку. Там збирається уся наша «банда», а з ними, повір, нудно не буває.

– Як детально, – саркастично всміхається й кладе голову на м'яке крісло. Білі коси розсипаються на сидінні і я, чорт, не можу відвести погляд.