Глава 1

Емма

Крок за кроком, ступаю ідеально білими кросівками по світло-коричневій плитці. З кожною секундою моя переможна посмішка все ширше «розповзається» обличчям.

Хотіли зліпити з мене пай-дівчинку? Фіг там! Викусіть!

Спускаюсь сходами на перший поверх, ведучи руками доріжку по перилах. Так театральніше.

Вже бачу здивовані, ні, шоковані погляди батькових «колег по роботі».

Мій батько, Джеральд Беннетт — міністр закордонних справ Британії. Коротко кажучи, велике цабе в політиці. Таких зануд, як він ще треба пошукати, чесно!

Сьогоднішнє зборище спричинене тим, що мій «улюблений» батечко нарешті вирішив зайнятись благодійністю. Прийшов розум же на старість літ. Усі гроші, які ми за сьогодні зберемо, будуть відправлені на рахунок дитячих будинків та лікарень.

Зупиняюсь на сходах так, аби всі мали можливість мене розгледіти. Ковзаю поглядом по обуреному народу, який вже починає гудіти про те, яка невихована ця донька Беннеттів. О та-а-ак.

Лише один погляд серед усіх присутніх дивиться на мене з... захопленням? Що за... Невже я щось зробила не так? Усе ж йшло за планом... Тоді чому цей світловолосий хлопець пронизує мене поглядом, сповненим реального захвату, замість як, обурюватись разом з рештою? Із ним щось не так, напевно.

Удаю, що не звертаю на нього уваги й ступаю вниз по сходах.

– Еммо, це що за вибрики? – о, а ось і моя мила «мамця» підключилась! Тепер то всі в зборі.

– Щось не так? – невинно кліпаю очима, ніби не знаю, що відбувається.

– Не виводь мене, – цідить й грізно дивиться на мене.

– Мамусю, ти ж знаєш, я сама чемність, що ж не так? – знову кліпаю очима, а всередині мене просто таки танцюють переможні бісики.

Раптом чую, як хтось позаду мене хмикає й голосно пирскає. Повільно повертаю голову, аби глянути на того хто це зробив.

Ти ба! Та це ж... Той самий, що дивився. Ого!

– Чого либишся? – уїдливо кажу й підходжу до нього, залишаючи маму з купою запитань. Нічого, зачекає.

– Навіть не привітаєшся? – весело запитує. – Ти, я бачу, спеціально під стиль вечора одяг підбирала, – ще раз саркастично посміхається й проходиться поглядом по мені.

– Ти теж не слідував за дрескодом, тож, хто б казав, – грайливо відказую.

На хлопцю були штани карго «кольору капучіно» й біла вільна сорочка з двома розстебнутими верхніми гудзиками. Білі кросівки лише вдало доповнюли образ. Що ж, смак в нього таки не поганий.

– Ну окей! – ставить долоні наперед себе. – А ти запальна, виходить!

– І з чого ти це взяв? – явно не з моєї останньої відповіді.

– Важко не зрозуміти це, коли ти так самовдоволено посміхаєшся, псуючи репутацію батькам, – багатозначний погляд сірих очей спрямований прямо на мене.

– Хм, а ти у нас, виявляється, кмітливий! – випалюю.

– Прийму це за комплімент. Я, до речі, Джеремі, – подає руку, аби я її потисла.

– А я Ем...

– Емма Елеонора! – театрально перебиває мене й цілує мою руку, затримуючись губами біля ніжної шкіри. Оу-у-у... – Я знаю, хто ти, люба, адже це прийом твоїх батьків, як-не-як.

– Можна й без цього офіціозу. Мене вже від нього нудить, – я показала жестами, наскільки сильно.

– Ти мені уже подобаєшся!

Ми проходимо повз старих «тіток», в яких такий статок, за який, впевнена, можна було б лікарень зо двадцять побудувати. Вони дивляться на нас, наче на навіжених якихось, чесно! Мене це так веселить!

– Емма Елеонора зовсім балувана. Як вони могли виховати ось таке... Не розумію, – донеслось від однієї з них.

Джеремі поспішив глянути на мою реакцію, а вона була не дуже красномовна. Не здивована чути таке у свою сторону.

Згадую, як частенько плакала в туатеті через те, що мої колишні однокласники постійно називали мене «прийомною», адже батьки всі такі ідеальні, уособлюють люблячу сім'ю, бла-бла-бла... А я наче не їхня. Чесно? Віддала б усе, аби так і було. Та, на жаль, історія мого появлення на світ не дуже приємна й ця книга явно заслуговує кращого початку, аніж розповіді про це лайно.

– Та забий ти на них, – легко штовхає мене в плече, коли бачить мій посмутнілий погляд. Ой, щось я зовсім розкисла. Еммо, що за фігня?

– Повір, я звикла.

Сірі очі дивляться на мене з якимось співчуттям і розумінням. Тільки зараз розумію, що бовкаю забагато.

Хочу ще щось сказати, аби «розрядити» обстановку, але мене перебивають:

– Еммо? – строгий голос вибиває мене з «колії».

Батько.

– Ой, хто ж це! – театрально плещу руками. Нехай розпочнеться шоу! – Джеральд Беннет власною персоною. А я думала, ти вже не з'явишся для того, аби «зацінити» мій прикид.

Джеремі лише всміхнувся від почутих слів. Батько невдоволено глянув на нього та нічого не сказав.

– Давай відійдемо, – спокійно відповів той і суворо глянув на мене.

Відходячи вбік, я вже приготувалась до нотацій та ультиматумів, які зараз полетять в мою сторону.

– Еммо, не очікував я такого від тебе. Це так ти платиш нам з матір'ю за те, що ми виховуємо тебе? – мда... Відмазок придумувати за свої сорок три роки він так і не навчився.

– А за що мені вам віддячувати? За те що втягнули в цей свій «бізнес»? – кривляюсь на останньому слові. – Чи за те, що...

– Досить! Ми цю тему вже давно закрили і повертатись до неї у мене немає ніякого бажання, – перебиває мене на півслові, оглядаючись по сторонах. Боїться, що викриють. Що ж, правильно робить.

– Ну звісно! Ти усе продумав! Здавалося б, план просто «шик», та одного ти не врахував, татку… а того, що я не така черства, як ти й ось так просто «вимкнути» емоції не можу! Мені важко вдавати, що нічого не сталось і ми до того, що відбулось ніяк не причетні. Але ж причетні, чорт забирай!

Знову закочую очі й притискаюсь до стіни. Хочеться провалитись в неї, тільки б не бачити його.

– Еммо, я владнав усі проблеми, які не давали тобі спокою. Перевів тебе в іншу школу, де ніхто й близько про тебе нічого не відає. Дав дозвіл на те, аби ти ціле літо розважалась в сонячній Каліфорнії та ще й де, в модельній школі! Що тобі ще потрібно?