Глава 2 Початок

Настав час першого незвичайного дня, який не завжди зустрічається з різними персонажами. Персонажі, які сьогодні будуть гуляти Києвом, можуть зустрітися тільки в цьому дні. Прийшли в цей день з блискучою новизною на контурах горизонту нового світанок. Світило поклало на  місто після чергової однотонної, втомленої, сонної ночі нову надію. Іноді час минає непомітно, і так минає, що жоден день із минулого не може зрівнятися із сьогоднішнім днем. Час парадокс життя, то летить повільно, то йде швидко. Не висвітлює без пам'яті події сьогодення, що відбуваються. Розписує і показує світ у зовсім іншій геометрії, і розкриває нові сторони міста Києва. Жовте світло осяяло суміжними і бунтівними променями та ненавмисно відкрило радість у кожне вікно. У новий день посвітило нове сонце. Музика нашіптування пролетіла біля всіх будинків. Мелодія світанку зайшла в гості до всіх квартир. Не дозволив сьогодні кожному киянину, що прокинувся, залишитися без ранкового оркестру променів. Явища не стало пером великої насмішки усміхненого неба. Весела багатоярусна протилежність тіні минулої ночі залишилася позаду. Усі ще спали, і хтось вже почав прокидатися, потираючи червоний ніс з усмішкою на обличчі, бачачи сумні сни. Клоун відчув на обличчі перші секунди світанку, і не тільки він, а всі, до кого за мить встигло доторкнутися сонце і почало співати мелодію пробудження. Усі, хто сьогодні прокинеться, стане учасниками божевільного дня, а хто далі спатиме, то цей день пропустить і нічого не побачить. Неон ще бачив сни і відмовлявся прокидатися, насолоджуючись теплим молочним із запахом меду і малини ліжком. Білий ведмідь ніколи не поспішав розплющувати очі. Навіть якщо зумів прокинутися й усвідомити, що час дня почав тихо стукати секундами, коли вже треба кудись іти. Непоганий початок ранку. Сьогодні хтось поїде на роботу, а хтось піде шукати роботу, а ще хтось просто і буде проживати день і робити щось нове та не схоже на вчорашнє. У трьох незвичайних учасників дня зовсім інше життя та не схоже на життя простих людей. Тут немає жодної закономірності їхньої радості. Клоун втратив своє життя, але завжди посміхається йому в очі та ніяк не може стати іншим. Скромність і посмішка золота монета щастя. Неон ніяк не може стати людиною. Людиною, яка не відрізняється від інших людей. Завжди сміється разом із життям над долею. Білий ведмідь ніяк не може пам'ятати вчорашній день і завжди йде туди, куди хоче йти і не знає перешкод. Щоранку встають, не помічаючи всієї сцени, учасниками театрального виступу, починаючи день перед дзеркалом. Кривляються самі перед собою, розмовляючи з самими собою, і бачать відображення себе та посміхаються собі. Іноді підносять сумний настрій, бачачи перед собою дзеркало з сумним обличчям. Усе це відбувається перед виходом на велику сцену міста. Хтось бачить себе сумним у дзеркальному відбитті, а хтось веселою та усміхненою людиною, але не завжди в дзеркалі ми бачимо справжнє обличчя. Не завжди обличчя може бути справжнім, коли відображає нас самих. Граємо на сцені чи вдома перед дзеркалом театр. Страждання, гра, почуття й емоції - це всього лише тимчасові учасники нашої сцени. Кожен грає роль, і ролі застаріли, і стали не цікавими. Ролі перетворили ранкові поїздки на роботу і робочі години дня на мовчазні здогадки часу, що минає. Білий ведмідь був по-справжньому білим. Блудний мандрівник невідомого вибору. Як не змінювався і ким не ставав, але Білий ведмідь завжди буде Білим ведмедем.

- Тук-тук-тук, - у вікно кожного жителя Києва постукало білими променями ранкове сонце.

Сонце демонстративно в жовтій сукні й з красою променів заспівало тиху пісню світанку. Кожен, хто спав, почав рішуче розлучатися зі сном, відчуваючи примусовий і стривожений відхід часу, що застерігає про запізнення і необхідність розлучатися якнайшвидше з постільним світом. Краї горизонту засяяли золотом і засліпили хвилею скло будинків. Перша людина в місті, яка розплющила очі, голосно сказала:

- Я не хочу прокидатися і знову йти на роботу.

Друга людина, яка розплющила очі, сказала:

- Хто увімкнув світло. Вимкніть.

Теплі краплі сну і ночі почали висихати, і місто перетворилося на сонне царство, що тане. Стіни будинків почали нагріватися, а вікна перестали чинити опір променям, що летять в середину. Сонце почало нагрівати й обсушувати місто від нічної роси. Дерева випросталися і крапельки води випарувалися в просторі. Неважливо в кого яка була ніч, бо ранок один і по всьому місту танцює теплу погоду. Новий неповторний день висвітлився разом із ранковим світанком. Вчорашній день пішов у минуле, а очі відмовлялися бачити новий день. Тінь роботи не давала спокою і зуміла всіх занепокоїти. Комусь потрібно йти на роботу, а комусь перед роботою вигуляти за руку домашнього улюбленця, а хтось вже почав спізнюватися на перше маршрутне таксі і не бажав цього знати. Хапалися з усіх сил за подушку і накривали себе ковдрою, ховаючись від переслідувача світила, що зійшло кілька хвилин тому. Десь у квартирі заспівав, комусь приємною мелодією, а комусь ні, будильник. Хтось за мить і в один рух встиг вимкнути, а хтось, збираючись силами зумів натиснути на кнопку, але не відразу бажаючи довше полежати й додивитися кінофільм сновидінь. З кожним днем у місті стає все менше цікавого і мало, що відбувається нового. Надія змін все ж таки живе в серцях людей очікуючи зміни хоч в одному дні. Ніхто не хоче вставати вранці і бачити в ньому вчорашній день. Щодня бачимо одні й ті самі обличчя, одні й ті самі, і вони для нас стають звичними і не привертають нашої уваги, і непомітно відсторонюючи себе від реального світу. У кожного своє життя, і тут нічого неможливо вдіяти. Кожен сам створює життя таким, яким він його хоче бачити. Можна створити море ілюзій і в ньому купатися, не знаючи правди і не бачачи справжнього. Можна створити світ тіні і прожити в тіні, не бачачи світла. А хтось, а це, правда, створює світ ночі, і живе нічним, ніколи не бачачи сонця. Хтось створює світ дзеркал і в ньому, бачить тільки себе. Ми творці своїх світів, запитань і відповідей. Ми стаємо заручниками одних і тих самих повторень, одного і того ж самого. Живемо і проживаємо. Бачимо правду, і заплив, так далеко, що не можемо виплисти з вже океану ілюзій. Побачив себе справжнього, остерігаємося вийти з тіні й повертаємося назад у світ тіней. А дзеркала бувають різні, і коли дивимося в інше дзеркало і бачимо себе в зовсім новій постаті, то, звикнувши до одного й того самого, починаємо дивитися в попереднє дзеркало забуваючи про можливі зміни. Сміх, голос, усмішка, обличчя, почуття з часом змінюються. Завжди залишається найголовніше питання, а, що ж ми хочемо бачити? Жах, страх, страждання або любов і щастя. Кожен сам обирає. Жаху можна намалювати посмішку, а страху приклеїти ноги. Почуття - велике досягнення нашого часу, і треба їх уміти відчувати, а ще прожити й побачити наситив і урізноманітнив тим самим свій світ. Ніколи не потрібно бачити світ таким, яким він ніколи не був, а потрібно побачити таким, яким він є насправді. З почуттями смуток може бути прекрасним, а самотність подарунком. Почуття нашого життя написані нами. Відмовившись від неправдивого, і відмовившись від обману, відкривається шлях до правди і миру. Сьогодні цей день може стати чимось новим.