Глава 31

Руки тремтіли від холоду і боязні невідомого. Нікіта ще й досі не повернувся, тож мої надії на порятунок танули з кожною хвилиною ще сильніше і сильніше. Почувши шурхіт за спиною, одразу ж навела пістолет в ту сторону і хотіла стріляти, але чиясь рука вихватила його, притуливши мене до себе.

• Тихо, тихо, крихітко! – шепотів Нікіта. – Ось я і повернувся, все добре.

У його обіймав я тремтіла, неначе маленька злякана пташка. Він поцілував мене в чоло і притулив до себе ще сильніше.

• Не хвилюйся, ми виберемося. Вони нас не знайдуть, от побачиш! Тільки вір мені, добре?
• Завжди, завжди віритиму! – поглянула прямісінько в його холодні, сірі очі.
• Давай повільно будемо йти до виходу.
• А як же ті бовдури, що гналися за нами?

Він промовчав, але я зрозуміла, що їх більше немає. Нікіта розібрався з ними і це для мене було найтяжче, знати, що він їх вбив.

• За них можеш не хвилюватися. Вони нам більше не будуть заважати.

Хлопець взяв мене за руку і ми почали йти до виходу.

Цей закинутий будинок знаходився посеред лісу. Люди давно тут не жили, тож він пустував. Частини даху вже давно не було, лише дошки, які виднілися з боків нагадували, про його колишнє існування. Місячна ніч допомогла нам у пошуку виходу, тож вже через кілька секунд ми були біля дверей. Пролізши крізь шпарину, Нік дав мені руку і допоміг пройти, тож ми що є сили помчали до лісу. За кілька метрів, почули звук автомобіля, що зупинився біля будівлі. Двері машини швидко відчинилися і з нього висипалися охоронці. Двоє швидко забігли в середину, але не знайшовши нікого вискочили назад.

• Їх тут не має! – закричав той. – Вони не могли втекти далеко, обшукати тут все.
• Побігли! – прошепотів Нік. І взявши мене міцно за руку щосили потягнув за собою.

Було дуже важко пробиратися крізь гущавину. Гілки невеликих дерев нещадно били по обличчю, роздряпуючи його до крові. В той момент, я не зважала на це, у мене була одна ціль – не зупинятися, бо це вартувало б нашого життя. Ми мчали щодуху, пробираючись крізь чагарники, але…

• Я більше не можу! – зупинила його. Все ж сили залишили мене. – Не можу….

Я стала на коліна. Дихання не могло нормалізуватися, ноги пекли від болю і гілок, які застрягли у кросівках. Нікіта поглянув на мене і за секунду закинув на своє плече. Ріст і статура дозволяла йому це зробити, я не пручалась, бо і справді не могла більше рухатися.

• Нікіт! – промовила. – Давай відпочинемо, ми так далеко не зайдемо.

Він підніс мене ще кілька метрів і зупинився.

• І справді, вони нас швидко наздоженуть! – промовив і опустив мене на землю. – Ти залишаєшся тут! – суворо наказав і провів до поваленого дерева з глибоким, прогнившим стовбуром. – Заховайся ось тут і не висовуйся! Я швидко. Якщо раптом мене довго не буде, дочекайся ранку і тоді біжи!
• Нікіт! – обійняла його. – Будь ласка, не залишай мене. Я боюся!
• Ну, маленька! – посміхнувся і провів рукою по обличчю. – Ще невеличке зусилля і ми вільні.

Він поцілував мене і зник за гущавиною, а я тим часом заховалася в дерево, в очікуванні мого рятівника. За цей час, поки його не було безліч думок оселилося в моїй голові. Я згадала нашу першу зустріч, най прекрасніші моменти з мого життя. Тоді, я навіть і не могла подумати, що такий хлопець може звернути на мене увагу, адже таких як я, в більшості випадків просто не помічають.

Я поглянула на небо. Зорі мерехтіли з невимовною швидкістю, ніби хотіли мені про щось розповісти. Натягнувши капюшон на голову, руками огорнула свою талію і чекала. За кілька хвилин почула кілька пострілів.

• Нік! – скрикнула. Невже його не… - стоп! – заспокоювала себе. Він не може мене покинути, він сильний і ми виберемося я вірю в це.

Заспокоївши саму себе, знову поглянула на зірки. Що ж буде з нами далі? Невже переживши стільки страждань, ми не будемо разом?

Мої роздуми перебив шурхіт. Хтось наближався, але хто? Я боялася підняти голову, бо можливо це були ті охоронці. Але, помітивши невеличкий отвір, який виходив якраз наскрізь дерева, мала змогу побачити, хто там. Я легенько нагнулася і помітила двох дебелих чоловіків, які з ліхтариком освічували все довкола. Швидко відсахнувшись, притулилася ближче до стінки стовбура, з надією, що мене не помітять. Вони підійшли ближче до дерева і почали обшукувати навколо. Я тремтіла від страху, бо знала, що буде зі мною, якщо вони знайдуть свою жертву. Вищий на зріст чоловік посвітив ліхтариком саме до того місця, де була моя схованка. Зрозумівши, що мене знайшли, швидко схопила гілку, яка лежала біля мене і з усієї сили жбурнула просто в нього, намагаючись втекти.

• Ось вона! – голосно закричав. – Ах ти ж стерво!

Я намагалася вибратися, але він схопив мене за руку і потягнув до себе. Інший за хвилину підбіг до нас і приставив дуло пістолета до моєї скроні.

• Ось тобі і кінець! – посміхнувся.

Я примружила очі і чекала вистрілу. Нікіту вони напевне вже вбили, тож шансу на спасіння у мене не було.

• Не роби дурниць, - гукнув його нижчий, - вона потрібна живою.