Глава 30

Автомобіль мчить на шаленій швидкості. Стрілки на спідометрі зашкалюють, але це мене не хвилює. Потрібно швидше дістатися до лікарні і дізнатися, хто міг так вчинити з Дмитром. На думці лише одна постать – Іванюк. Все ж таки знайшов шлях, щоб поквитатися з конкурентом. Нічого, я до нього дістануся, тільки цього разу все буде зовсім по – іншому.

Повертаю за ріг і набираю Стаса.

• Ти на місці? – стискаю руль сильніше, бо злість розриває на шматки.
• Так! Хлопці біля лікарні.
• Буду за декілька хвилин.

Повернув ліворуч і вийшов на пряму. Ще одна вулиця і лікарня. Поки дістаюся до місця призначення набираю Віку. Гудки йдуть, тільки відповіді немає. Можливо телефон вдома забула? Нічого, потім перетелефоную.

Різко зупиняюся на парковці біля лікарні. Все відбувається ніби у сні. Рецепція, довгий коридор і нарешті його віп – палата. Здивувало те, що нікого з родичів не було. Ні матері, ні Лариси! Невже, вони не знають? Стою біля дверей і налаштовую себе, що з Дмитром все гаразд. Видихаю і відчиняю двері. У мене шок! Дмитро сидить за столом і повільно жує сніданок, який більшість всього був доставлений з ресторану. Жодної подряпини, ніякого перелому, чи натяку на це. Отже, щось тут не так!

• І що це за комедія? – дивлюся на нього. – Вирішив погратися у актора?

Ніж з виделкою опиняються на столі і Дмитро повільно відпиває каву, яка красується в порцеляновій чашці.

• А ти швидкий! – оглядає мене. – Не думав, що ти так швидко примчиш, брате! – наголосив на останньому слові.

Зачинив двері і присів на ліжко. Дмитро мовчав, а я очікував пояснень. Для чого був потрібен цей цирк?

• Як справи у Вікторії? – очі примружилися і легка посмішка з’явилася на його обличчі. – Телефонував їй?

Легкий холодок пробігся по шкірі і в голові одразу ж закралася важка думка. Він не міг цього зробити!

• Чому запитуєш? – тримаю холодність у голосі. Він мене не буде шантажувати Вікою.

Дмитро встає зі стільчика і підходить до мене.

• Цікавлюся, вона ж майбутня невістка, чи можливо такою і не буде!

Схоплююся!

• Ти не посмієш!

Стоїмо один навпроти одного! Його обличчя розходиться у широкій посмішці і з’являється тваринний оскал.

• Вже зробив! – заходиться сміхом.

Відходжу від нього і набираю її номер. Потім ще раз і ще! Лютую! Він не міг цього зробити! Повертаюся до нього і хапаю за комір. Обличчя палає ненавистю!

• Де вона? – кричу на всю палату. Дмитро опирається і вперто мовчить. З усієї сили б’ю кулаком в обличчя. Він падає на край ліжка. До палати забігає Стас з хлопцями і хапають мене за руки, міцно стиснувши їх. Намагаюся вирватися, але ніяк не виходить.
• Виведіть його! – кричить Стас.

Найбільше вбиває сміх Дмитра. Він не замовкає навіть тоді, коли по обличчю стікає кров від розбитого носа.

• Я змушу тебе страждати! – кричить в спину. – Ти пошкодуєш, що обрав її!

Хлопці виводять мене на вулицю і кидають на асфальт. Мене це не бентежить. Потрібно поговорити зі Стасом. Він мій друг і повинен допомогти. Набираю його і за кілька хвилин чоловік спускається до мене.

• Скажи, де вона? – дивлюся на нього в очікуванні рятівної відповіді.
• Вибач Нік, але не можу! – опускає погляд. – Ти тепер не з нами, тому …

Злюся! Хапаю обличчя руками і присідаю на асфальт. Знову беру до рук телефон і набираю її номер! Тиша! Щосили жбурляю його в асфальт і лаюся! Стас присідає біля мене. Не можу дивитися на нього, хоча розумію, що це його робота. Мовчимо!

• Вона на стільки для тебе важлива? – закінчує мовчанку Стас.

Дістає цигарки і пригощає мене. Запалюємо. Їдкий дим потрапляє до горла, викликаючи гіркоту. Очі зволожуються, але стримую себе.

• Ти не уявляєш на скільки! – промовляю і видихаю дим в повітря.

Хтось позаду нас гукає Стаса і він повільно піднімається. На секунду зупиняється біля вуха і шепоче.

• Лісова сторожка!

Викидає недопалок у смітник і йде. Одразу ж починаю копатися в голові, згадуючи всі місця у лісі, де був на завданні з Стасом. Нічого не пригадую! У розпачі обертаюся і поглядом натрапляю на Дмитра, котрий впевнено крокує до автомобіля. Ніс прикритий ватними тампонами. Помітивши мене, махає рукою. Нічого! З тобою поквитаємося потім.

Швидкими кроками іду до свого авто. Сідаю на сидіння і знову копирсаюся у мозку. Я повинен її знайти! Повинен! Вмикаю двигун і мчу на повній швидкості. Вони не могли відвезти її далеко. Потрібно поїхати до лісу, де ми останній раз переховувалися зі Стасом від поліції. Можливо там її знайду? Набираю ще більшу швидкість і мчу. За кілька хвилин заїжджаю до лісу і повільно пересуваюся дорогою. Тут не помчиш! За кілька хвилин, під’їжджаю ближче до хатинки лісника і бачу темний автомобіль. Бінго! Бачу знайомі обличчя, котрі перелякано поглядають один на одного. Зупиняюся і виходжу з авто.

• Дмитро Вікторович вам не телефонував? – з впевненістю дивлюся на них. – Ми все владнали, я можу її забрати.