Глава 29

Понеділок розпочався не дуже гарно. Дощ падав за вікном і ще більше псував і до того поганий настрій. Щільніше закуталася в пальто і розкривши парасольку пішла на зупинку. Хоч би маршрутка не запізнилася. Нік помчав до лікарні і не зміг відвезти мене до універу. Ось така халепа! Вечір проведений у його родині відклався у моїй душі з різними почуттями. Світлі – це Мишко і Лариса, яка була дуже люб’язною до мене і видалася дуже хорошою людиною, а про Мишка можна говорити і говорити. Для мене він був світлим промінчиком у цьому домі і згладжував всю гнітючу атмосферу, яку посіяла у цьому домі його господиня. Ця жінка мені зовсім не сподобалася. Зазвичай у її віці жінки приємні, добрі, а ця, навпаки холодна та зла. Недаремно Нікіта не захотів там жити, бо це самогубство опинитися поряд з нею. Бідолашний Мишко! Якщо він далі буде проживати там, ця стара відьма його перетворить на таке ж чудовисько як і її син. Про Дмитра взагалі не хочеться думати. Самозакоханий дурень, от і все.

Неподалік від мене зупинився автомобіль. Я не звернула на нього уваги і далі продовжувала «переварювати» події минулого вечора. За секунду, він здає назад і відчиняється вікно.

• Ви - Вікторія? – на мене дивиться чоловік приємної зовнішності з теплою посмішкою.

Трішки з острахом киваю головою і чекаю, що буде далі.

• Нікіта Вікторович просив підвезти Вас.

Хвилина роздумів. Оглянулася навколо у пошуку маршрутки тільки її ніде не було, тож погодилася і присіла до теплого салону авто. Попереду сиділи двоє дебелих чоловіків і на задньому сидінні мужчина, котрий зі мною розмовляв.

• А як справи у Дмитра Вікторовича? – дивилася на чоловіка. – З ним все гаразд.

Чоловік посміхнувся.

• Не хвилюйтеся, з ним все гаразд.

Напруга повільно відступала і це неабияк радувало. Добре, що все владналося і Нікіта спокійно буде працювати далі. Автомобіль рушив і набравши швидкості помчав по місту. Легка музика лунала з програвача і це неабияк заспокоювало. Тільки за мить спокій кудись зник, адже помітила що ми повернули зовсім на іншу вулицю і швидкість автомобіля в рази зросла.

• Вибачте, я не сказала Вам адреси, куди мене відвезти, - поглянула на сусіда по сидінню. – Мені потрібно…
• Нікуди тобі не потрібно, - посміхнувся він і схопив мене за руку.

Страх охопив мене. Хотіла відірватися від нього, тільки він її ще сильніше затис.

• Якщо про це дізнається Нікіта, вам не жити! – холодно промовила.
• Не дізнається, крихітко! – голосно посміхнувся той, що сидів попереду.

На очі накотилися сльози і я не знала, що робити. Намагалася кричати, тільки зробила для себе ще гірше, бо той покидьок закрив його своєю рукою.

• Так краще, солоденька, - провів пальцем по моєму обличчі. – А ти гарненька! Шкода, що такій красі потрібно зникнути.

Від цих слів мене накрило. Сльози градом сипалися з очей і єдине чого бажала в цей момент, залишитися живою. Нікіта, де ти?

Приблизно через пів години автомобіль заїхав до лісу. Величезні дерева нависали навколо і здавалося зараз впадуть на нас. І так похмурий день, тут видавався ще темнішим. Автомобіль рухався по лісовій дорозі, зменшивши швидкість. Мій «сусід» набрав чийсь номер на телефоні і чекав відповіді.

• Так, вона у нас! Що далі?

З завмиранням серця очікувала свого вироку. Плакати більше не хотілося, так і сил не було це робити. Глибоко в серці надіялася, що ще зможу побачити Ніка і він визволить мене. Я не думала за маму, сестру – тільки за нього.

Автомобіль зупинився. Чоловіки вийшли з автомобіля і про щось сперечалися на вулиці. Однією рукою взялася за дверцята і на диво вони були відчинені. Добре, що він не зв’язав мені руки! Ривком відчинила їх і тихенько вийшла з машини. Опинившись на землі побігла.

• Тримай її! От с..ка!

Вони біжать за мною. Я пришвидшуюся і коли пробігаю кілька метрів нога заплутується в коріння і сильно падаю на землю. Відчуваю, як щока пече і по ній сочиться кров.

• Прибігла! Дуже спритна, дівчинка! Переконуюся ще сильніше, що не даремно Шал обрав саме тебе!

Чоловік піднімає мене і тягне за собою. Відчуваю, як біль пронизує мою ногу. Помітила, що джинси на коліні розірвані і там видніється рана.

• Не тягніть так сильно, будь ласка! – прошу у нього. – Я не можу так швидко йти, нога поранена.

Він лише хихикає.

• Не потрібно було втікати! – зиркнув на мене. – Сама заподіяла собі шкоду, тому терпи.

Стримуючи біль, він притягнув мене до якогось будинку. Мабуть, колись це була сторожка лісника. Така собі маленька хатинка з однією кімнатою і плитою щоб зігрітися та приготувати їжу. Біля неї був лежак з брудним матрацом, куди мене жбурнув той дебелий чоловік. Я зойкнула від болю.

• Відпочивай!

Повільно підтягнулася до стіни і дивилася на нього.

• Чому я тут? – не зводила свого погляду. – Ви вороги Нікіти?