Глава 21

• Уявляєш, я бачила його! – на обличчі заграв рум’янець від однієї згадки про Нікіту.
• Де? – дивилася на мене Віра, - він говорив з тобою?
• Лише кілька слів. На нього чекав якийсь хлопчик.

Віра посміхалася, а я не знала як мені після цієї зустрічі поводитися.

• І? – подруга хотіла більше дізнатися про нього, адже була повністю ознайомлена з нашими відносинами.
• Що «і»?!
• Що будеш робити далі? Невже його пробачила?

Я і сама не знала, що зі мною трапилося. Коли поїхала весь час прокручувала той вечір, коли він прийшов на день народження з Жанною. Чому він так швидко мене розлюбив? Я ж йому подобалася і це було видно?! Можливо, щось сталося того дня, через що він так вчинив? Потрібно розібратися з цим і поставити крапку у наших стосунках.

• Знаєш, - поглянула на Віру, - ми повинні з ним поговорити.
• Після всього того, що він зробив? А якщо цей Нікіта зустрічається з Жанною, або – почала фантазувати подруга, - вона його наречена?

Задумалася. Пройшов рік, можливо подруга має рацію і Нікіта все ж таки вирішив продовжити відносини з тією Жанною? Це ще більше спонукає мене до розмови. Я хочу остаточно вирішити для себе, чи потрібна я йому, адже мої почуття нікуди не зникли, хоча образа ще довгий час жила в мені, тільки при зустрічі з ним весь негатив кудись зник.

• Вір, - взяла її за руку і ми повільно почали рухатися до універу, - я повинна з ним поговорити і все вияснити. І мені начхати, чи є у нього хтось чи ні, я більше не боюсь розчарувань. Вперед!

З Вірою ми познайомилися у Штатах. Вона жила там з батьками, які емігрували кілька років тому. ДВ Україні дівчина жила з бабусею і коли та померла, переїхала до мами з татом. А наше знайомство відбулося зовсім спонтанно. У кафе, куди я приходила пити каву переплутали наші замовлення. Офіціантка почала щось виясняти і ми розговорилися з дівчиною, яка сиділа за сусіднім столиком. Вияснила, що вона також з України і ми почали спілкуватись. Щодня приходили до цього кафе і обговорювали всі події, які з нами відбувалися у житті. Віра хотіла також повернутися додому, бо за її словами «її душа навіки прагне України», так само як і моя. Ми були з нею однолітками, тож вирішили вступати до одного ВУЗу на той ж факультет. І сьогодні ми прийшли, щоб подати документи.

• Ти готова? – поглянула на подругу, коли стояли біля дверей приймальної комісії.

Подруга кивнула головою і ми зайшли в середину. У приймальній комісії знову сидів той ж чоловік і при зустрічі зі мною посміхнувся.

• Доброго дня, - показав мені рукою на стільчик.

Я присіла біля нього, а Віра підійшла до жінки.

• Я на Вас чекав! – привітно посміхнувся. – Все ж таки вирішили вступати до нас? Не зрадили своїй мрії?
• Мені дуже приємно це чути, - трохи знітилася від такої уваги до себе. – Мрії ж повинні збуватися, правда ж? Тому я тут.
• Правильно сказали. Думаю, шансів у Вас дуже багато, щоб пройти!

Він нахилився до мене і прошепотів біля вуха:

• Я прослідкую, щоб все було чесно і ніякі «мажори» не займуть Вашого місця.

Від його слів одразу ж тепло стало на душі. Це означало, що я зробила правильний вибір, коли вмовила Олю повернутися.

Документи були здані, тож ми пішли прогулюватися містом.

Ввечері, коли дісталася до квартири на мене чекав сюрприз. Оля з Енді приготували смачну вечерю, щоб відзначити наше повернення до України.

Коли ми поверталися додому, Енді вирішив їхати з нами, адже хотів відкрити свій ресторан в столиці. Оля його підтримала, бо не хотіла з ним розлучатися. За ці кілька днів, що ми були тут він багато встиг зробити. Орендував приміщення, почав робити ремонт і поступово набирав персонал для роботи у ресторані. Він мені подобався, бо я бачила на скільки він любив Олю і хотів створити з нею сім’ю, так і сестра була в захваті від нього. Що сказати – справжній чоловік: добрий, надійний, цілеспрямований і головне, коханий!

• А що це за свято у нас? – поглянула на їхні щасливі обличчя.

Оля підійшла до мене і примостила на стільчик.

• Ми вирішили тебе підтримати, адже знаємо на скільки тобі важливо здійснити мрію і вступити до універу. Тому, захотіли влаштувати вечірку. Спочатку повечеряємо, а потім…. – вона завагалася, чи говорити, - не бажаєш провідати наших друзів з роботи?

Очі засвітилися від щастя, бо дуже хотілося всіх побачити. Навіть Ліру з Антоном, які мабуть зійшлися за цей час.

• Я не проти, а тільки – за! – посміхнулася від задоволення. – Гайда вечеряти?

Хлопець присів за стіл і ми повечеряли, а далі попрямували до ресторану. По дорозі купили торта і Оля взяла з собою вино, яке привезла з Штатів.

Вечір набирав обертів і ми зайшли до ресторану. Було як завжди людно і дівчата офіціантки бігали від столика до столика. Ліру я помітила одразу, адже її бедра видавали дівчину ще здалеку. Помітивши нас, вона посміхнулася і одразу ж підбігла до Олі. Теплими обіймами зустріли нас і інші працівники, особливо мене гарно зустрів Антон, який щосили притис до себе. Ліра зовсім на це не реагувала, отже їхня пара не склалася.