Глава 16

Коли я був маленький, завжди любив спостерігати за своєю турботливою мамою. Вона у мене була красунею і завжди мала гарний вигляд. Мама вміла смачно готувати, пекла смачнючі торти, а ще дуже гарно співала. Її колискові заспокоювали і я одразу ж засинав, коли вона заводила цю прекрасну пісеньку. Я ще й досі пам’ятаю ці перші рядки:

«Котику сіренький, котику біленький..»

Як ж добре було бути маленьким. Моє дитинство було наповнене радістю, новими пригодами і поряд з найкращою жінкою на світі, якою була моя мама. А тепер, коли дивлюся на Мишка, то йому співчуваю. Здавалося у нього є і мама, і бабуся, і тато, але він – нещасливий. Чому? Бо кожен зайнятий своїми справами і хлопчик росте сам по собі. Грається сам, малює сам, навіть на дворі гуляє – сам, ах, забув з нянечкою Інною, яка зовсім не любить дітей.

Мій візит до брата припав на другу половину недільного дня. Я вирішив провідати свого племінничка, бо вже кілька днів його не бачив. За ці роки дуже прив’язався до нього і малий також дуже чекав зустрічі зі мною.

• Ну, як справи у мого маленького дослідника? – запитав хлопчика, який побачив мене і за мить опинився на руках.
• Нікіта! – кричав він. – Ну, нарешті, ти приїхав! Я так чекав на тебе, а тебе все не було і не було.
• Вибач, друже, - притис його міцніше до себе. – Мав багато справ, тільки сьогодні знайшов хвилинку, щоб завітати до тебе.
• Лише хвилинку? – похнюпився. – Я думав, ми пограємося, будь ласка, Нік, залишись на довше.

Я завагався, бо ще потрібно було поїхати по справах, але коли побачив ці сумні очі, вирішив залишитися.

• Гаразд, Мишко, вмовив, - потріпав його чуприну, - тільки ввечері ти повинен мене відпустити. Маю дуже приємну  зустріч.
• Добре, - дивився на мене своїми великими оченятами. – Гайда гратися.
• Чекай хвилинку, - поставив його на підлогу, - потрібно ще привітатися з твоєю мамою, бабусею і татом.

Я взяв його за руку і ми ввійшли до вітальні.

• Доброго дня! – привітався я до двох жінок, які не дуже чекали на такого гостя. – Як справи у вас, шановні жінки?

Ірина, братова дружина повільно перегортала сторінки модного журналу і кволо поглянула на мене. Легка усмішка торкнулася її обличчя, але одразу ж зникла, бо побачила темну постать, що суворо глянула на неї.

• Все у нас добре, особливо гарне здоров’я. Чи ти чекав, що нас вже немає на світі? – відповіла Олена Євгенівна. – Не дочекаєшся!
• Вибачте, але мені здається я про це нічого не говорив.

Ірина опустила голову і змочивши палець губами, перегорнула сторінку.

• Ходімо вже, - потягнув мене за руку Мишко.
• Було приємно вас бачити, - хоча насправді і не дуже.

Олена Євгенівна лише махнула рукою. Ми відійшли і почали підніматися по сходинках, коли почули розмову.

• Навіщо, ти дозволяєш йому бавитися з Мишком? – суворо говорила Олена Євгенівна до Ірини. – Ти не розумієш, що нічого путнього з цього союзу не вийде. Заборони!
• Олено Євгенівно! Я сама буду вирішувати з ким гратися моєму сину. Тому, попрошу Вас більше не сунути свого носа до моєї сім’ї. Досить вже одного сина, гарно виховали, а до Мишка не лізьте.
• А чим тобі не годиться Дмитро? Що в ньому поганого? – закрила книгу жінка і схрестила на грудях руки.
• Давайте не будемо знову розпочинати цю розмову.
• Чому ж, давай обговоримо, що тебе не влаштовує?
• Вибачте, але мені вже час.

Ірина згорнула журнал і пішла на кухню.

• Звичайно, що час. Хто ж буде тринькати гроші, які своїм розумом приносить у цей дім мій «поганий» син.

Ми відчинили двері дитячої кімнати і потрапили у світ Мишка.

• Будемо гратися машинками, - наполіг маленький непосида.
• Твоя кімната – твої правила, - сказав я і присів на килим.

Гратися з цим хлопчиком було саме задоволення. На свій вік він був дуже розумним. Запитання, які ставив завжди були доречними і в тему. Одне з яких просто збило мене з пантелику.

• Нікіт, скажи мені будь ласка, - опустив машинку і уважно подивився мені в очі. – Чому мене ніхто не любить?

Я оторопів.

• Чому ти так вирішив? – опустив і свою машинку.
• Бо я постійно сам. Мама з татом не звертають на мене уваги, кричать, а бабуся взагалі різкою б’є по ногах. За що? Невже я такий поганий?
• Ей, Мишко, - пригорнув його до себе. – Вони люблять тебе, просто не завжди можуть цю любов проявити. Тато багато працює, втомлюється на роботі, тому не вистачає сил, щоб гратися з тобою, а мама, - що ж сказати про його маму, якщо вона постійно вдома і не звертає уваги на сина, - а мама піклується, щоб у тебе було багато іграшок і т.д.
• А бабуся – зла. Коли я виросту, обов’язково її за це покараю тією ж різкою.
• Твоя бабуся, колись була злою відьмою, а зараз стала людиною, а їй це так не подобається, - почав фантазувати, щоб хоч якось його розвеселити і перевести тему для розмови, - і хочеться знову політати на мітлі. Ось чому вона зла.