Глава 8

Повернувся додому о півночі. В будинку всі спали, тож повільно зайшов до вітальні і зупинившись біля міні-бару, відкоркував пляшку з віскі. Наповнив келих цим грайливим напоєм і присів на диван. День видався дуже насиченим і важким, тож щоб якось відпочити і розслабитися віскі якраз підійде. Пригубивши келих відчув, як тепло розходиться по всьому тілу. Я відкинув голову на диван і став аналізувати всі події цього дня. Спочатку продумав, як розібратися з братом і наркотиками, щоб нікому не нашкодити, окрім нього самого; далі – конкуренти: аптекар, чи не здуріє і не підставить брата; і останнє – дівчина, яка немов марево з’являється мені щоночі у снах. Останнє мене хвилювало найбільше, бо сьогоднішня подорож нічим корисним не закінчилася. Я кілька годин кружляв вулицями того містечка, чекав неподалік її будинку (місцевість я добре пам’ятав, тому знайти її будинок було не важко) в надії зустріти ту, яка зачепила моє серце, змусивши його битися сильніше. Я ще й досі пам’ятав її миле обличчя, випускну сукню, блакитного кольору і волошкові очі, які немов намистинки виблискували від сліз.

• Я дурію! – промовив сам до себе і потер очі руками. – Що з тобою, Нік?

Я сердився сам на себе, бо у цій ситуації був безсилим. Всемогутній Шалений, не такий вже і всемогутній. Допивши напій, попрямував до своєї кімнати, аби менше розчаровуватися в собі. Завтра знову на роботу, тож потрібно набратися сил, адже мій божевільний брат може знову щось утнути і його відданий слуга помчить розрулювати ситуацію.

                                       ***

Місяць промайнув дуже швидко. Літня спека поволі стихала, адже незабаром вересень, який принесе хоча б трохи прохолоди до цього божевільного міста. За цей час я доволі багато дізнався про чорні справи мого брата. В лабораторії, яку я відвідав знайшов докази вироблення наркотиків, тож тепер мав всі факти, щоб серйозно поговорити з Дмитром Вікторовичем і вивести його на чисту воду, бо працювати на торговця «дурі» у мене не було бажання і не важливо, що я колись присягнувся бути вірним йому до кінця. У ці справи я волію не мішатися і залишитися хоча б у чомусь чистим. Тож, тепер постало ще одне питання, як з ним поговорити, щоб не злякати? Я повинен це зробити якомога швидше, доки він не дізнався, що я все знаю. Деякі думки щодо цього, обговорив зі Стасом. Друг звичайно волів менше влазити, куди не потрібно, але багато в чому мені допоміг. Я йому дуже вдячний за це, тепер вся справа була за мною. Незнайомку я більше так і не зустрів, хоча ще декілька разів побував у її містечку. Після другої поїздки зрозумів, що вона там більше не живе, бо жодного разу не поверталася до свого будинку. Помітив лише жінку, контра кожного вечора йшла з роботи до цього будинку і тільки тоді, світилися у ньому вікна. А це означало, що вона живе сама. Тож, вирішив більше не морочити собі голову і поринув з головою  в роботу. Мої зустрічі з Жанною так і залишилися лише ночами відпочинку і нас в цьому плані все влаштовувало. Хоча, одного разу вона натякнула на щось більше, тільки я холодно відповів:

• Якщо тебе щось не влаштовує, я тебе не тримаю біля себе! – промовив в той вечір. – Можеш бути вільна.

Вона трохи образилася, але на наступну зустріч з’явилася ніби нічого не було.

На годиннику була десята вечора. Я повільно встав зі стільця, бо Макс вже кілька разів приходив до мене в кабінет, щоб закрити приміщення. Вимкнувши світло, вийшов на вулицю. Додому повертатися ніяк не хотілося, тож вирішив поїхати трішки відпочити. Машина вже чекала мене біля виходу (Макс постарався), тож я подякував хлопцеві і поїхав до ресторану за містом. Столика не замовляв, бо знав, що для постійних клієнтів завжди знайдеться вільне місце. Хоча вже цілий місяць, я не був тут, бо не мав часу на такий відпочинок. Припаркувавши автомобіль, зайшов в середину. Привітна адміністратор Оля, радо мене зустріла і запропонувала присісти в кінці залу. Столик якраз знаходився біля вікна, трохи віддалений від великої компанії молодиків, які сиділи і про щось весело гомоніли.

• Вибачте, Нікіто Вікторович, але на жаль на терасі всі столики зайняті, тож можу запропонувати Вам тільки це місце.
• Не хвилюйтесь, Оль, - заспокоїв її, - я все розумію, думаю і це місце згодиться.

Вона посміхнулася і провела мене до мого столика. Все і справді було переповнене. В залі не було жодного місця, все ж таки п’ятниця, кінець робочого дня. Поки чекав на офіціанта, спостерігав за тим, що відбувалося навколо. В залі лунала легка музика, але її майже не було чутно, через ту компанію молодиків. Оля кілька разів підходила до них, робила зауваження, але це на них не діяло. По їхній манері поведінки, було зрозуміло, що гуляє «золота» молодь, а для таких все можна. Що тут сказати, розбещені татові синки, які своїми руками тільки гроші вміють тринькати, а самим заробити – зась. Я відвернувся від них і  поглянув у вікно. Повз мене пройшла офіціантка, яка когось мені нагадувала. Я нагнувся, щоб роздивитися її, але на жаль вона зайшла в середину. За кілька хвилину до мене підійшла офіціантка Ліра, яка посміхнувшись взяла замовлення. Цей кокетливий сміх, я вже добре вивчив в жінках, тож вирішив не звертати уваги.

• Дякую за замовлення. Ваша вечеря буде готова за кілька хвилин. – промовила до мене і підморгнула.

Я знову відвів погляд і уважно розглядав природу, яка вимальовувалася за вікном. Тут і справді було дуже гарно! Високі сосни в один тон, гойдалися за вітром, величезний місяць, здавалося зараза впаде на землю і зорі, розкидані по всьому небу миготіли навколо. Хіба ж не краса! Поки я милувався приємним видовищем, почув як розбився посуд. Миттю поглянув в сторону, звідки виходив звук і помітив дуже неприємну картину. Молоденька офіціантка стоїть біля столику молодиків і плаче. Навколо розбитий посуд, а ті дурні кричать на неї, обзиваючи різними поганими словами.

• Ти, дурепа! – кричав високий, чорнявий хлопець, що немов яструб повис над жертвою. – Сліпа? Не бачиш, куди йдеш?