Глава 6
Коли ми були ще в дорозі, зателефонував брат.
- Слухаю, тебе! – холодно промовив у телефон.
- Як у нас справи? Все зроблено?
- Поговоримо в офісі! – промовив до нього, бо не хотів, щоб Стас почув нашу розмову і вимкнув телефон.
- Хвилюється? – поглянув Стас в очікуванні відповіді.
- Як завжди! – не відвівши погляд від дороги відповів.
Дмитро Вікторович намагається завжди все тримати під контролем. Після кожної зустрічі, я повинен відзвонитись і повідомити подробиці. Для мене це стало звичною справою, але з часом цей постійний контроль почав набридати.
Натиснувши ще сильніше на газ, машина заревла з більшою швидкістю, а Стас сильніше втиснувся в крісло і його очі з новою силою округлилися від переляку.
До офісу ми дісталися за 20 хвилин. Я швидко припаркувався і попрямував до шефа в кабінет.
- У себе? – запитав у секретаря Ілони, яка готувала каву.
- Так! – посміхнулася до мене і хотіла про щось запитати, тільки я не мав на це часу.
- Ну, нарешті! – підійшов до мене Дмитро, коли ввійшов до кабінету. – Що? Розібрались? Мені можна більше не хвилюватись? – непокоївся брат.
Я відійшов від нього і відкоркував пляшку з водою, що стояла на столі. Налив собі в стакан і залпом випив її.
- Чому мовчиш? – нервувався він. – Ти не впорався з ним? Його не було на місці? Тоді, чому ти тут?
- Заспокойся! – вгамував його, вхопивши за плечі. – Я дав йому ще один шанс.
- Шанс? – витріщив на мене очі. – Який шанс? Ти, здурів? Чи можливо миротворцем став?
Від злості його почало трусити. Холодний погляд змінився люттю.
- Ти не впорався з завданням, Нік! – закричав на цілу силу. – Я сказав – знищити цього мудака!
- Я вчинив так, як було потрібно! – спокійним голосом промовив до нього. – Тобі ж не потрібні конкуренти, а навпаки, друзі. Він погодився на наші умови, тож немає причин хвилюватися. Чи можливо проблема в чомусь іншому?
Дмитро відійшов від мене і поглянув у вікно. Хвилина мовчання і він повернувся з посмішкою на обличчі.
- Немає ніякої проблеми, брате! – наголосив на останньому слові. – Добре! Побачимо, як підуть далі справи. Якщо він щось намутить і з бізнесом почнуться проблеми – винним будеш ти! – ткнув пальцем мені в груди.
- Як скажете, Дмитре Вікторовичу. – забрав його руку від себе. – Тоді винним буду – я.
Я розвернувся і попрямував до дверей, силою зачинивши їх за собою.
- Хочеш пограти в твою ж гру, пограємо! – прокрутилося в моїй голові.
За дверима мене знову зустріла з посмішкою Ілона.
- Можливо чаю, Нікіта Вікторович? – запропонувала вона, зрівнявшись зі мною.
- Дякую, Ілоночко! – поглянув на неї. – Тільки зараз не до чаю.
- А можливо….- притислася своїми принадами до мого торсу.
- Вибач, Ілон. Але, думаю не потрібно цього. Я поспішаю – і відсторонив її від себе попрямувавши до виходу.
Коли дівчина мене зовсім не цікавила, я не давав їй ніякої надії і не хотів її використовувати. Так з Ілоною. Я розумію, що вона хоче вдало вийти заміж і все – таке, тільки це не для мене. Досить з мене братової дружини, яка немов ярмо висить на його шиї і якби не Мишко, думаю її в цьому домі давно не було б.
- Поїхали! – промовив до Стаса, що чекав на мене на виході з будівлі і кадрив, якусь дівчину.
- Куди? – не зрозумів хлопець і прямував за мною.
- Ти ж хотів кави? – обернувся до нього.
- Дякую за каву, тільки зараз обідня пора, я хочу пообідати.
- Тоді, сідай до машини, їдьмо обідати.
Той посміхнувся і весело застрибнув до машини.
- Нікіта Вікторович! – почув за спиною голос Максима. – А мотоцикл?
Я й забув про нього.
- Нехай залишається на парковці, я за ним повернуся пізніше.
Хлопець повернувся на своє робоче місце, а ми зі Стасом помчали до мого улюбленого ресторану.
- Що там шеф? – запитав Стас, який знову міцно пристебнув свій пасок безпеки.
- Все норм. – заспокоїв його, бо відчував, що сильно хвилюється.
- Дуже добре, бо я думав, що нам кінець.
Я посміхнувся, вперше за цей день. Інколи мені здавалося, що цей хлопець боїться шефа, неначе вогню. Хоча, не того він боїться.
- Заспокойся, друже! – похлопав його по плечі. – Я ж говорив, що все під контролем, а ти не вірив мені?
- Я довіряю, але були сумніви. Вибач, Шал. Ти ж знаєш мене!
- Хто, як не я. Зараз пообідаємо і я поїду в одне місце. Тебе відвезу на роботу.
- Куди саме? До Жанки?
Найменше за все, я хотів зараз опинитися з нею. Думаю, вчорашньої ночі вистачить. Є плани важливіші від Жанни.
- Ні! – холодно відповів. – Вибач, друже, але тобі не варто про це знати.
- Як скажеш. Більше не буду запитувати.