Глава 2

• Доброго ранку! – промовив, коли спустився до їдальні.
• Привіт, Нік! – підбіг до мене племінник і я за секунду підняв його на руки.

Олена Євгенівна, скрививши губи в незадовільній посмішці, лише кивнула головою. Я вже звик до цієї набундюченої, невдоволеної життям жінки, адже дізнавшись, що твій чоловік мав позашлюбного сина, не для кожної люблячої дружини під силу пробачити зраду і почати відноситися до новоспеченого пасинка з любов’ю. 

У цій родині я з’явився кілька років тому. Мене привіз сюди батько, про якого я дізнався випадково. Вірніше, він сам мене знайшов і забрав до себе. Мама на той час померла, я сумнівався, що він і справді мій тато, але докази взяли своє (він показав таке ж фото молодої пари, яке було у мами), тож мені нічого не залишалося, як поїхати з ним. Коли приїхали до котеджу, вся родина зустріла мене вороже. Але, батько згладив ситуацію і одразу ж настояв на своєму, мовляв я теж його син і маю право жити тут, тож вони змирилися. І тепер у мене окрім батька з’явився ще й старший брат – Дмитро. Спочатку відносини не клеїлися, але один випадок змусив мене потягнутися до нього і стати його правою рукою у всьому. Але, про це трішки пізніше.

Я завжди любив швидкість. Любов до бистрої їзди з’явилася у мене ще в дитинстві. Спочатку велосипед допомагав мені ловити адреналін, саме коли я розганявся до невимовної швидкості і обганяв своїх друзів – це приносило для мене неабияке задоволення; пізніше різноманітні мотоцикли, але коли опинився тут, то батько дуже зрадів моїй появі у сім’ї і зробив мені подарунок, у вигляді спорт байку Хонда. Я одразу ж його полюбив і вирішив осідлати. Батько лише задоволено посміхався, бо свою недодану любов до нового сина, вирішив спокутувати дорогими іграшками. Натішившись мотоциклом, далі був автомобіль, і його знову обрав батько. Чорний позашляховик замінив старого улюбленця. Але за такі іграшки потрібно було дорого заплатити. Як саме? У батька був бізнес, тож створивши цілу фармакологічну імперію, я повинен був працювати поряд із ним. Я був його охоронцем і довіреною особою, знав усіх конкурентів, ворогів, тож за ці роки навчився допомагати батькові їх позбуватися. Якщо у родині він був позитивним і добрим, то зі своїми конкурентами – холодний і безпощадний. Саме він і навчив мене вбивати, хоча я цього дуже не хотів. Я і до цього часу не розумію, як можна забрати чуже життя, хоча це неодноразово робив, але звик до цього, заховавши свою жалість десь глибоко у серці.

Мабуть, доля вирішила помститися батькові за скривджені душі і забрала найцінніше, що було у нього – життя. Банальна ДТП на дорозі: він повертався від чергової коханки і не впорався з керуванням. Смерть була моментальна. Хоча, я думаю що все було зовсім по – іншому і йому хтось допоміг померти. Для мене це ще одна важка смерть рідної людини, бо за ці роки, скільки прожив із ним звик до цього чоловіка, а тепер…Що буде далі? Як жити без нього?

Після поховальної церемонії прийшов час розібратися з батьковим бізнесом. І звичайно, керуючим цілою імперією став – Дмитро, як старший син. Я і не прагнув ним стати, бо знав, який це бізнес. Але, Дмитро був просто в захваті від цього, бо завжди волів влади.

Горе і темінь знову заполонили мою душу, тож щоб якось розвіятися, я завів свій спорт байк і помчав по шосе. За рогом, мене чекала несподіванка. На великій швидкості, я збив велосипедиста. Хоча, насправді він їхав не за правилами, але був суд і мене засудили до 10 років позбавлення волі. Тоді, Дмитро і допоміг мені вибратися. Його адвокати швидко все розрулили і вже через кілька місяців я вийшов на волю. І тепер, став вірним слугою Дмитру Вікторовичу, адже добре знав свою справу, працюючи з батьком.  Звичайно, я йому дуже вдячний, що він мене витягнув, адже опинитися у в’язниці в 19 років – це занадто. Тож, як не крути, а виконувати всю брудну роботу, тепер знову змушений був саме я. А в такому великому бізнесі, пощади немає ні для кого. І справи знову закрутилися з новою силою.

• Ти пограєшся зі мною машинками? – запитав Мишко.

Я посміхнувся і кивнув у знак згоди. Тож, задоволений вимогою, хлопчик побіг до матері.

Присівши за стіл мені принесли сніданок. Дмитро уважно переглядав пресу, а Ірина – його дружина щось шепотіла Мишку, щоб заспокоїти цього маленького, невгамовного хлопчика.

• Нікіта, зайдеш до мого кабінету після сніданку! – промовив Дмитро відклавши газету на стіл. – Є розмова.
• Як скажеш, бос! – суворо поглянув на брата, бо зрозумів, що знову якесь завдання.

Олена Євгенівна лише пхикнула і відсьорбнула свою ранішню каву.

Всі снідали мовчки, бо у цій родині не заведені розмови під час їжі, хоча про що можна говорити, якщо тем для розмов у них просто немає. Жінки не працюють, а сидять на шиї у брата. Його дружина ніколи не працювала, бо присвятила своє життя вихованню єдиного сина, так і працювати вона ніколи не хотіла, вдало вискочивши заміж за багатія Дмитра. Олена Євгенівна також любила більше просиджувати у компанії своїх подруг, ніж десь працювати. Мовчки дожувавши сніданок, попрямував до кабінету Дмитра, який вже кілька хвилин чекав на мене. Постукавши, відчинив двері і ввійшов в середину. Він якраз копирсався у якихось паперах і насторожено поглянув на мене.

• Нік! – промовив до мене і запропонував присісти. – Потрібно виконати одне завдання. Ось, подививсь. Твоя ціль на завтра.

Він протягнув мені аркуш із фотографією якогось чоловіка.

• Що за він? – холодно запитав. – Ще один конкурент?
• Можна сказати, що так. Та, один придурок, який щось риє на мене. Потрібно його прибрати, бо нутром відчуваю, що він щось вже нанюхав.
• Добре! – встав, щоб вийти, але він зупинив мене.
• Дивись не схиб. Мені косяки не потрібні.