5.

Повертаємось додому з фесту. Колона вже розділена, розсіяна поміж машинами. І раптом помічаю знайому автівку Дена. 

І, коли три повороти вона невідривно їде за нами, розумію, що і мене Ден побачив. Тривога потроху підіймає голову, міцніше тримаюсь за Ріка. Він їде повільно, насолоджуючись їздою і не намагаючись наздогнати товаришів. 

Вже на виїзді з міста Ден йде на обгін, і Рік звертає ближче до обочини, щоб пропустити його. Поведінка байкерів з клубу на дорозі – то окрема розмова. Вони надзвичайно уважні і в усі поїздки, які я бачила, намагаються не порушувати правила і не заважати іншим. Єдине правило, яке частенько порушується – це швидкість, і то зазвичай тільки за містом. Чого не скажеш про водіїв авто. Ті часто навпаки намагаються притиснути до обочини, підрізати.

Отакі от парадокси. 

Спортивне ядучо-зелене авто Дена виривається вперед і раптом різко гальмує просто перед нами. Рік реагує миттєво, але я з несподіванки стукаюсь своїм шоломом об його і ледь не злітаю. Чую, як позаду нас наздоганяють кілька мотоциклів наших клубників. 

А зелена іномарка знову підрізає наш байк…

Оцінивши ситуацію, Киця на своєму синьому, як її волосся, спортивному мотоциклі, виривається вперед і швидко обігнавши авто Дена, зупиняється просто впоперек пустого шосе. Від страху в мене холодні мурахи повзуть по спині табунами. Ден вимушено з'їжджає на обочину і зупиняється. Рік під'їжджає ближче і теж глушить двигун мотоцикла. 

“Ти його знаєш?" – питає мене. 

“Це мій колишній” – згораючи від сорому відповідаю. 

Я вже уявляю собі розбірки з бійкою та биттям машини, все ж, стереотипи страшна річ, та натомість, Рік спокійно підходить до машини… 

Ще пара мотоциклів, серед яких і Грім з Лексом, паркуються поруч зі мною. 

Я не знаю, що саме говорив Дену Рік, та за кілька хвилин той виходить з машини і йде до мене. 

Коли він просить пробачення, здається, ще й щиро, я від подиву не можу вимовити й слова. 

– Вовки вміють переконувати! – усміхається мені Киця, що відкочує свій байк з дороги.