4.

Вранці швидко збираємось і їдемо в місто на фест. Після місяця з Вовками повернення в звичну атмосферу викликає подив і… несприйняття. Життя “У старого Вовка” тільки зараз відкриває свої переваги: затишок, всі свої, рідні, ніхто нікуди не поспішає. Здається, це літо – найкраще, з усіх моїх, не враховуючи дитинство. 

На фестивалі діти радісно бігають між мотоциклами. Мами фотографують малюків на байках, старші самі підходять до Вовків та просяться посидіти за кермом, роздивитись. В честь свята в центральному парку навіть увімкнули старше “Чортове колесо”. 

– Що, хочеш покататись? – десь позаду як завжди тихо й несподівано з'являється Рік. 

– Ага. Дитинство згадати. – усміхаюсь йому. 

– То давай! – блискотять іскорки в його очах. – піду куплю квитки тобі і Киці, вона теж любить. 

– А ти? – розчарування в голосі таки приховати не вдалось. 

– А я боюсь висоти! – як завжди, не зрозуміло, жартує Рік, чи правду каже. 

– Не вірю! 

– На здоров'я! – сміються його очі. 

Коли приходить наша черга, виявляється, що Киця зустріла якусь давню подругу і кататись не буде. В останній момент хапаю Ріка за руку і тягну за собою в пусту кабіну. 

– Ну все, будеш мене заспокоювати! – жартує він. 

– Як?
– Співати. Мене спів заспокоює. 

– О, в мене ні слуху, ні голосу, не думаю, що такий спів тебе заспокоїть. 

Коли наша кабінка підіймається знайно вище верхівок дерев парку, Рік притягує мене до себе. Він пахне шкіряним одягом, дорогою і димом. Підіймаю голову і першою ніжно цілую його. Відриваємось одне від одного тільки коли колесо проходить наше коло і майже доїжджає до кінцевої точки нашого туру в небеса…