3.

Чи варто казати, що я залишилась працювати в “У Старого вовка?”. До речі, сам Старий Вовк – один з перших учасників і засновників мотоклубу, а також батько Ріка. Приємний чоловік, якого майже немає на роботі, але який в телефонному режимі вирішує все просто миттєво. 

Вчинок Ріка з мотами і наше знайомство стало початком мого пізнання мото-світу. І виявилось, що за показовою брутальністю байкерів ховаються неймовірно привітні і відкриті люди. 

Звісно, до їх специфічних жартів і гумору з нотками “чорнинки” звикнути довелось не відразу. Але й їхня дружність мене щиро дивувала і захоплювала. Абсолютно різні по віку і характеру, професіях в “цивільному житті” поза клубом, вони були єдиною великою сім'єю. Деякі – цілими сім’ями, до речі, де дружили навіть діти, які також частенько бували тут. 

Це ж треба, а я до цього уявляла і чула історії про страшний розгул та ледь не оргії серед мотоциклістів. Вони теж виявились чутками. Але Рік з Громом добряче посміялись, коли я їм розповіла. 

Моє літо в “У старого Вовка” пролітало, мов комета по небу. Не встигла оком зморгнути – як закінчився червень. Відсвяткувати перший місяць роботи мені несподівано запропонував Рік. І… я погодилась. Правда, думала, що він має на увазі нас двох, і, власне, була не проти, та виявилось, що нас чекає гулянка ледь не всим клубом. 

Спочатку в планах відпочинок на природі, потім – поїздка в місто, на дитячий фестиваль, де “Вовки” кілька років поспіль були спонсорами і, як вони жартували, фотозоною для малюків, що шалено тягнулись до їхніх залізних монстрів.

Хоч до того, я вже кілька разів їздила з Ріком на його байку, цього разу все було по-іншому. За його широкою спиною було затишно, безпечно, і водночас так адреналіново-хвилююче, що я вкотре раділа трохи завеликому закритому шоломові, що мені позичила Киця. В ньому не видно моєї усмішки та трішки божевільних очей. 

“Тримайся міцніше” – постійно нагадував Рік, коли ми зупинялись. І притискав мої руки до себе. Врешті, я звикла і обхоплювала його талію вже не соромлячись на гублячись від несподіваної близькості. 

Вечір біля вогнища швидко і непомітно перейшов в ніч. 

– Нам на фест рано вставати. Треба виспатись. – Рік показово позіхає. 

– А де я… буду спати? – тільки зараз розумію, що досі про це не подумала. 

– Вибір широкий! – регоче Грім. – Тут у кожного другого палатка трьохмісна. 

– Але я… – лепечу розгублено. 

– Він жартує. – Рік кладе мені руку на коліно. Без жодних натяків, природньо, по-дружньому. Взагалі у Вовків обійми, дружні поцілунки та дотики – звична справа. Як мені колись пояснив Вовк: життя коротке, а дорога повна несподіванок, тому живемо і ділимось теплом тут і зараз. 

– Ага. Вільні місця тільки у Ріка і Киці. Але до Киці не раджу, хропе, як тигр, а не кішка. – сміється друг Ріка, Алекс, а Аня-Киця запускає по ньому своєю шкіряною рукавицею. 

Врешті, після порції жартів Аня забирає мене до себе. 

“Я б хотів, що ти залишилась зі мною, та з Кицею тобі буде комфортніше” – на прощання каже Рік.