Глава 47

Тим часом у шкільних коридорах тривав справжній безлад. Шпигуни перетворювали все більше і більше школярів і вчителів у монстрів, котрі ставали до лав передового загону. Віддаль почулась канонада із вибухів, грюкіт та істеричний сміх.

— Ловімо нахабу! – закричала Лісяка, кидаючись вперед, проте видра не поспішала тікати. Вона хутко до нас повернулась, щоб показати язичок. За мить біла видра разом із непритомною директрисою розчинилась у спалаху лілового кольору.

«Ех, не встигли», – обурено залопотіла сторінками книжка.

— Не хвилюйся, ще встигнеш віддухопелити цю фарбовану блондинку. Навіть я знаю, що видри повинні бути коричневими, – Ромка спробував підтримати моральний дух паперової, адже теж заглянув у розкриті сторінки літаючої книжки.

«Хоч ти мене розумієш», – у відповідь написала вона. Здавалось, футболістів уже ніщо не здивує.

— Книжко, у тебе є якість передбачення? Бажано конкретні, на відміну від попередніх, коли я навіть не здогадувалась, про що йдеться, – про всяк випадок поцікавилась я.

У відповідь отримала нові віршовані рядки:

«Всі спішать на поле гри,
Де чекають до пори
На прихід Владики світу,
Позабувши про освіту»,  – видала паперова.

Між нами запанувала глибока тиша. Щось закрутилося в голові, заважаючи думати. Звичайно, легко розшифровувати передбачення вдома під пледиком, а не тоді, коли доводиться відбиватися від чудовисьок.

— Вони будуть на стадіоні! – Алекса відвідало осяяння.
— Тоді потрібно швидко оточити його трійним кільцем. Але де ж взяти скільки людей? – вирвалось у мене.

Не змовляючись, ми стрімголов побігли до дверей головного входу. На порозі школи нас уже чекав тато із своїм помічником.

— Матвію Івановичу, що це за істота? Білочка? — поцікавився підлеглий.
— Ярику, не бійся. Це пані лисичка, – відповів мій татусь. До його чорного волосся без натяку на сивину і карих очей надзвичайно пасувала строга форма. Тато тільки іноді, в урочистих випадках, одягав чесно заслужені медалі.

— Я рада зустріти хоч одну розуміючу людину, – Лісяка підійшла до тата на задніх лапках.
— Приємно познайомитись, пані лисичко.

Вони потиснули один одному кінцівки. Вже настав час мамі ревнувати до якоїсь Хвостоковбаси? Я рішуче підійшла до них і взяла на руки лисицю. Вона спробувала вирватись із моїх обіймів, але всі намагання пройшли під хоругвою невдачі.

— Про що ви хотіли поговорити? У вас є план по врятуванню школи? – запитав тато.
— Білочка ще й говорить? – крізь спазми в горлі видавив помічник. Нахабна руда морда сунулась йому майже в обличчя і рявкнула:
— Я – ЛІСА!!!
Від такого у Ярика аж волосся стало дибки.

— Зрозумів, – він швиденько заховався за широкою спиною майора.

— Ми довідались, що монстри зараз перебувають на шкільному стадіоні. Кільце потрібно звузити і оточити його в декілька рядів. Ні в якому разі не можна допустити прориву. Адже в такому випадку вірус розповзеться містом – і ми не зможемо зупинити зараження мирних жителів. Ще раз прошу не стріляти, адже це школярі та вчителі. Вони заразилися через цукерки, а зараз можуть самі інфікувати інших. Бережіться отрути монстрів, їх укусів та подряпин, тому що саме отрута проникає в кров і спричиняє перетворення, – поки я говорила, тато кивав із розумним виглядом.

— Нам ще вертоліт потрібен, – втрутилась Лісяка.
— Навіщо? – у майора від здивування очі полізли на лоба. Це питання не знаходило логічного відклику і в моїй душі, проте незнання плану Хвостоковбаси зробило б із мене тільки посміховисько. Тому вдаємо найглибшу ступінь розуміння підкилимних ігор рудої нахаби.

— Нам необхідний вертоліт для розбризкування протиотрути над монстрами, – відповіла Кусяка, – Ходімо, я зараз розповім, що потрібно зробити, – наставниця вислизнула з моїх обіймів і перевальцем спустилась сходинками вниз. Поки тато передавав вказівки підлеглим по рації, а команда Алекса обговорювала плани, до мене підлетіла книжка.

«Ми з Лісякою поговорили і вирішили, що тебе потрібно забезпечити артефактом для польотів. Ми передчували щось неладне, тому вирішили так вчинити. Сьогодні в тебе може відбутися битва з фальшивим. Ти не готова зустрітися з ним віч-на-віч, однак володар, напевно, вирішив швидше покінчити з усіма нами. І не факт, що ваша зустріч відбуватиметься на землі, а в небі, сама розумієш, тобі буде не до Хі-хі», – я все прекрасно розуміла, адже в повітрі досі відчувала себе невпевнено. Паперова перегорнула декілька сторінок. На порожньому аркуші лежав золотий ланцюжок.

«Одягни на шию. Зможеш скористатись артефактом тоді, коли необхідно буде літати. Думаю, складнощів не виникне. Надійно сховай ланцюжок під одяг, щоб ніхто його не помітив», – вивела книжка.

— О'кей, – озирнувшись, ніби тать, який хоче винести сейф мільярдера, я начепила на шию ланцюжок і заправила його під комір сукні. Звеліла подумки тілу піднятись на кілька сантиметрів угору, а потім опуститись. Все вийшло настільки плавно, що я аж усміхнулася про себе.

Всі разом ми попрямували до спортивного поля. Пройшовши оточення, яке вже утворили поліціянти, побачили Грибка паразитичного, тобто величезного кальмара. Одним щупальцем він обвив височенну вишку з оглядовим майданчиком, а іншими – обхопив тіло директриси.

— Перейдіть на сторону Володаря, інакше — я відпущу цю людину і її розтерзають наші браття і сестри, – заволав кальмар, розхитуючись на небезпечній висоті.
— Не думала, що Гриб обожнює екстрим, – прошепотіла Лісяка.
— Що ви плануєте робити далі? – запитав тато, проте відповіді не дочекався, адже Хвостоковбасу зацікавило зовсім інше, та й не тільки її... На самій верхівці шпилю для прапора на фоні переливів синього і золотого можна було прекрасно розгледіти білу видру із рупором.
— У нас є заручник. Це директриса школи. Якщо вас цікавить життя цієї людини, то давайте проведемо перемовини. Життя вашої директриси в обмін на життя Шаленої Вишні! Вона вам все рівно не потрібна! А директорка гідно керує школою і буде далі виконувати свої обов’язки. Погоджуйтесь на обмін! Також зніміть оточення і вступіть на службу до Володаря. Ми забезпечимо вам безкоштовне триразове харчування і ще багато прекрасних умов! – розпиналась видра, – Даю годину на роздуми!