Глава 44

— Алексе, не будь жаднюгою! Я також хочу привітати нашу героїню дня! – підійшов до нас Ромка. Залихвацьким жестом він скуйовдив своє каштанове волосся.
— Одним чітким ударом завалити жахливого кальмара – це просто клас! День тому я навіть не повірив би, що скажу такі слова! – розсміявся зам командира рятувальної спецоперації.
— Колись усе буває вперше, – щиро посміхнувся Алекс, опускаючи мене на підлогу. Мені дуже не хотілось покидати його обіймів, але…
Я зробила вигляд, що неабияк рада опинитись на твердій поверхні.

— Як і раніше не вважаєш, що мій дружбан – найкращий хлопець? – із сумом запитав Ромка. Він, мабуть, ставив популярність однокласника собі в заслугу.
— Ти ж пам'ятаєш той букет? – усміхнулась я.
— Його важко забути! – поскаржився Роман.
— Достатньо мене рекламувати, – обурився Алекс.
— О'кей, – у підтвердження його кращий друг аж руками замахав, – Коль, прошу вибачення за негарні слова. Був не правий. Ти – класна. Ти змогла перемогти монстра, який собі тихенько дрімав у Грибку. Хто б міг подумати, що тихий ботан перетвориться на отаке чудовисько... Аж слів бракує.

Я боязко поглянула на нокаутованого кальмара. І це було моїм миролюбним Грибком? Воно ще й колючками збиралось шпурлятись. Просто жах!

— Але за букет вибачатись не буду, – попередила я.
— Гаразд, – погодився Ромка.
— Ніколь, пора тебе провести у наше сховище, – зауважив зеленоокий красунчик, – Костику, Женю! – Алекс покликав двох футболістів, – Будь ласка, проведіть Ніколь у спортзал безпечною дорогою, – попрохав у хлопців.
— Та ця дівчина сама будь-кого переможе, – добродушно посміхнувся старший футболіст.
— Але ми все рівно допоможемо прекрасній панночці, – посміхнувся інший.
— Бувайте, – я помахала рукою загону, який планував продовжити свою героїчну місію, – Бажаю успіху.

Я з моїм ескортом, озброєним битками, покрокували назустріч новим пригодам. І вони з'явитись. На нашому, нібито безпечному шляху, стояло дещо, схоже на гібрид кролика і вовка в кожушку Діда Мороза.

— Що це? – отетеріло запитала в особистого супроводу.
— Це наша завучка. З неї вийшов доволі миролюбний монстрик, – сповістив Женя. Хлопці спеціально для мене відрекомендувались перед початком нашої прогулянки.
— Це сумирне створіння зараз на нас стрибне? – від гріха подалі я відступила назад на декілька кроків.
— Вона просто їсти прохає, – спробував пояснити мені Костя.
— Звісно, нами хоче пообідати, – погодилась я.
— Ні, дивись, – співрозмовник витягнув із кишені бутерброд і пожбурив тимчасовому сторожу коридору.
— Таміло Олександрівно! Невже це ви?! – зойкнула я, коли істота, буркнувши: «Слава Володарю», стала навпочіпки, підхопила зубами бутерброд і помчала в невідомому напрямку.

— І вам не хворіти! – гукнув втікачці Женя. З горем пополам ми добрели до дверей спортзалу, де нас чекало нове випробування – сторож нашої школи баба Зіна з мітлою наперевіс.
— Вона також нечисть? – здригнулась від перспективи бою із занадто жвавою та активною бабунею.
— До речі, я тебе прекрасно чую, – погрозила мітлою охоронниця, – Це ви нечиста сила! Ідіть геть або проходьте у спортзал. Нечисть не вміє бути оригінальною. Приходили до мене тут найбільш толкові із вас. Вони спромоглись тільки на те, щоб повторити за нашими декілька фокусів! Ох, негідники! Тепер лежать у комірчині. Хлопчаки їх туди перенесли.
— Це ж я – Костя. А це... — почав говорити футболіст.
— Ви можете бути інфікованими, але не до кінця перетвореними! – розпочала діловито розмахувати помелом баба Зіна.
— Наша любителька «Вовчиці» і сама стала майже вовчицею, – запропонував інформацію Костя.
— Знаю, – відмахнулась мітлою охоронниця.
— Баба Зіна супер-клас, покалічить всіх – не нас, – знайомство з книжкою-римувальницею не пройшло для мене без специфічних наслідків.
— Такий підхід мені подобається, – похвалила бабця, – Проходьте. Нечисть такою творчою бути не може, тому ласкаво прошу, – баба Зіна посмикала ручку дверей, – Халепа! Не відчиняються! – крізь зуби прошипіла вона. Обличчя моїх супутників вкрила смертельна блідість.

— Що сталось? – злякано прошепотіла я.
— Шалена трійця... — прошепотів Костя.
— Хто? – я все рівно нічого не розуміла.
— Географічка, історичка і вчителька української літератури, – змістовніше пояснив Женя.
— Вони також перетворились? – чомусь пошепки запитала я.
— Так, – баба Зіна судомно стиснула помело і стала в бойову стійку.
— Як ви дізнались, що вони наближаються? – з цікавістю запитала я.
— Коли вони наближаються, то не відкриваються замки, – відповіла співрозмовниця. Бабця виглядала суворою войовницею, а не старенькою сторожем.
— Стільниковий зв'язок також майже відсутній, – підмітив Женя, – Костя намагається додзвонитись до Алекса. Нам зараз надзвичайно потрібна його з хлопцями допомога.
Я швидко кинула погляд на футболіста, який відчайдушно молотив по екрану телефону.
— Алексе, ти мене чуєш? – запитав він.
— Так, говори, – голос брюнета звучав трохи викривлено, але так знайомо...
— До нас наближається шалена трійця.
— Скоро буде... — слова Алекса стали нерозбірливими та химерними, зливаючись у суцільний шум. Ще мить – і зв'язок обірвався. В коридорі з'явились нові монстри. Вони були занадто жахливими. Ці троє нагадували жабу, таргана та незрозумілу слизьку рептилію. Їхні тіла покривали численні бородавки, нарости та язви. В цілому компанія підібралась премила, як на мій смак. Зрозуміти, хто з них хто, мені так і не вдалось, та я й не хотіла. Ніколи. Намагалась витруїти із свідомості щупальця мого штучного паралізатора – страху. Біля скроні просвистіла отруйна колючка. Вона з тріском вгризлась у стіну біля моєї голови. Я помітила, як голка вп’ялась у руку баби Зіни. Мені в цей критичний момент хотілось закричати від відчаю. Невже саме зараз і наша хоробра охоронниця також приєднається до армії нашого ворога?!