Глава 42

Однокласники не дуже й пручались, коли просувалась через їхні ряди, як ножівка через іржавий замок.

— Який сюрпрайз! Прямо поцілуночки та обіймашечки! – розпиналась попереду Мар’яшка, збільшуючи з кожним словом наживку для моєї цікавості.

Нарешті я змогла побачити не тільки такі самі затори біля кожного із класів, а й великі прикрашені стрічками корзини, розставлені по коридору. І явно, що в кошиках не традиційні блокноти з ручками, а дорогі цукерки в блискучих обгортках, які переливаються на сонці різними кольорами. В мене аж подих перехопило. На корзині, що стояла перед нами, висіла стрічка із написом: «Подарунок школі від СВВ. Завірено директором». Нижче навіть печатка була. Я оглянула інші кошики – все однаковісінько, ніби під копірку.

— Як ви думаєте, що означає «СВВ»? – поцікавилась я в однокласників. У мене вже з’явилася невеличка версія, але хотілось почути і їхню думку: чи вони будуть куштувати ці підозрілі цукерки.
— Спільнота Великих Ведмедиків, – пихато відповіла руда фіфа.
— Хіба така існує?
— Повинна, – на обличчі Мар’яшки відобразився сумнів, – Це ти в нас – всезнайка.
— Спасибі за комплімент, але в своєму житті ще не чула такого. Не рекомендувала б це куштувати, – спробувала здійснити свій супергеройський обов'язок, проте хто мене слухав?!

Натовп – найелементарніше скупчення, гірше за інтелектом від інфузорії туфельки і амеби разом взятих. Я стояла осторонь і думала над власним трактуванням цієї назви – «Слуги Володаря Всесвіту». Чим не варіант? Я помітила, як Мар’яшка з Горюшею на двох трощать цукерки з корзини, то й вирішила і собі трохи взяти – так жмені дві ласощів. А якщо їстівні, то чому не перекусити. Дома книжці з Лісякою на експертизу віддам. Я швидко напхала портфелик цукерками і попрямувала в клас історії. Наступний урок видався сумбурним. Чому? В Мар’яшки почали рости роги – великі, схожі на баранячі.

— Галино Григорівно! – зі сльозами на очах благала фіфочка, – Відпустіть мене до медсестри! – вона намагалась відпиляти новоутворену частину тіла за допомогою Горюшиної лінійки.
— Ні, з кабінету на уроці виходити я заборонила, – в свою чергу супилась вчителька.
— В мене роги вирос... — дівчина не встигла навіть договорити, як матерія сукні розірвалась... В Мар’яшки з'явився ще один аксесуар – білий пухнастий хвіст.
— А-а-а! Хві-і-іст! – перелякано зарепетувала руденька.
— Це все бутафорія. Я пам'ятаю, як три роки тому, за урок у мене попросились вийти одинадцять людей. Тоді побачила на квітковому горщику прикріплену карикатуру на мене! – відмовляла педагогиня у медичній допомозі. Однокласниця від відчаю завила. Її тіло швидко змінювалось.

— Мар’яшо! – до фіфи чимдуж ринувся Горюша, але не підлогою, а повітрям – крил, які гордо стирчали в нього із спини, ніхто не відміняв, – Мар’яшенько, я не думав, що ти в душі така ж наївна блондиночка, як і я, – він схопив міс рогатість за хвіст.
— Він на що натякає? Обидві характеристики не числяться в їхніх базах даних, – Грибок говорив якось неприродно.
— Ні, слова Горюші не пропоную приймати всерйоз. Він зі стезі розвитку давно зійшов і вже кілька років точно котиться в прірву деградації. Його вистачає тільки на короткочасний запуск псевдо розумних фраз, – відповіла я.

— Я ще такого за своє життя не бачив! – Грибок сплеснув руками і оглянув кабінет, котрий стрімко заповнювався монстрами, – Можливо, їм якось можна допомогти?! – скрикнув Грибок паразитичний, витягнув із кишені смартфон і почав фотографувати все навколо. В галерею відправлялись все нові й нові кадри із секретного існування 9-А класу.
— Навіщо ти фотографуєш? – здивувалась я.
— Відправимо тоді в лікарню. Попрохаємо допомоги нашим однокласникам, – відповів ботан, – Посміхнись, Ніколь, – наостанок попрохав він.
— Що? – камера навіки закарбувала вираз здивування на моєму обличчі, – Твого фото мені в колекції не вистачало, – сліпуче посміхнувся хлопчина.
— А, нехай, поки що паразитуй, тільки з користю. Пробачаю за відсутністю часу, – махнула рукою на нахабного сусіда.

У голові вже сформувався план допомоги  однокласникам. Я витягла з портфелика декілька проклятих цукерок. З чистою совістю проігнорувала Галину Григорівну, яка повільно і обережно повзла до виходу, шепочучи: «Розповім директору». Я побігла до парти Владика, адже бачила, що той ще не перетворився.
— Коль, тікай звідси, якщо ти не з'їла жодної цукерки, – прохрипів хуліган, – Я намагаюсь стримувати себе від перетворення. Не хочу бути таким монстром, – на його чолі, ніби на підтвердження слів, виступили бісеринки поту.
— Я хочу тобі допомогти, – палко промовила я.
— Як? – на лобі Владика проростав ряд луски.
— Можливо, якщо з'їсти ще одну цукерку, то перетворення закінчиться? – надія не хотіла полишати мого серця.
— Гаразд. Але якщо не вдасться, то не докоряй собі, – русявий нахаба перетворився ледве не на джентльмена.
— Гаразд, тримай, – я швидко розгорнула шоколадну цукерку і поклала її у тремтячу руку Владика. Він запхнув цукерку в рот, ніби найдорожчу таблетку.
— Не вини... Тікай... — прохрипів він, окутуючись хвилею трансформації.
— Що? Йой! – скрикнула я, коли червоні очі екс-Владика поглянули на мене з кровожерливим блиском. Чудовисько вже збиралось на мене стрибнути, як йому в голову нізвідкіль прилетів стілець. Воно похитнулось і впало. Біля мене стояв засапаний Гриб паразитичний.

— Не думав, що тягати і кидати стільці так важко, – витер хустинкою обличчя ботан, – Хочеш, у мене є смачні цукерки, – він витягнув із кишені злощасні ласощі, – Пригощаю, – широким жестом запропонував однокласник. В цей момент його продрали судоми – він скоцюбився, і почав качатися на підлозі.

Схоже, Грибок також поласував безкоштовними подарунками, адже його тіло почало трансформуватись.