Глава 39

Ну, що ж. Потрібно чимось себе зайняти, якщо час на побрехеньки Хранителя закінчився. Швидко написала у Вайбер, що я жити не можу без домашки. П'ятницю я все-таки пропустила... А домашнє завдання для відмінниці надзвичайно важливе. Мені відповіли, але не те, що мені потрібно.

Влад Крутяк: «А я думав, що відмінниці вже при смерті у п'ятницю. Це ж треба скільки часу підряд вчитися, ніякого розуму не вистачить. Що, Колю, мозок закипів від уроків?»
Єлизавета Степанівна: «Владику!!!! Що це за слова?!!! Це слово є синонімом до «помирати». Як ти можеш говорити так із однокласницею??!! Негайно вибачся!!!!
Влад Крутяк: «О'кей. Колько, не окочурся. Домашку хтось та знає. Наша людина пропасти не дасть».
Я: «Достатньо».
Леді Мар'яна: «Це ще не факт. Ось я, наприклад, саме втілення благородства, але їй би списати не дала».
Я: «Хі-хі-хі! Мар’яшо, яка з тебе леді? Справжні виховані леді хоч розуміють різницю між «списати» і «дати домашку». Мар’яшко, достатньо поводити себе, як ображене дошкільнятко».
Влад Крутяк: «Надсилаємо вподобайки!»
Мій солодкий Горюнчик: «Що?»
Влад Крутяк:  «Класний нік. Підтримаємо автора вподобайками і гучними аплодисментами! Такого ніку білий світ ще не бачив».
Леді Мар'яна:  «Щиро дякую! Аж зашарілась!»
Влад Крутяк: «Мар’яшо, ти не розумієш сарказму? Це я не тобі, а Ігорю, тобто солодкому Горюнчику».

Леді Мар’яна: «Невиховане чудовисько!»
Мій солодкий Горюнчик: «Де пожежа? Де чудовиська?»
Влад Крутяк: «Нік зміни, солоденький Горюнчику».
Я: «Хі-хі-хі!»
Мій солоденький Горюнчик: «Мар’яшенько, це ти знову жартуєш?»
Грибок Паразитичний: «Логіку прояви! А хто ж іще?! Вона ж має доступ до твого мобільника, тому й придумала тобі цей безглуздий нік».
Леді Мар'яна: «Мр-р-р... Це я. Ти вигуляєш мене у кіно?»
Я: «Кігті геть від моєї Грибниці паразитуючої».
Леді Мар'яна: «Я що, в спільний чат пишу?»
Грибок Паразитичний: «Так. Добре, а ми можемо разом з тобою сходить на осінній бал-маскарад? Ніколь мені відмовила».
Влад Крутяк: «Мій друже, зовсім ні. Мені це не цікаво».
Грибок Паразитичний: «Це тебе не стосується».
Мій солоденький Горюнчик: «Мені тоді з Ніколь іти?»
Грибок Паразитичний: «Ні!»
Леді Мар'яна: «Ні!»
Єлизавета Степанівна: «Я щось пропустила, поки помідорчики кришила? З яких пір ви розсипаєте дівчаткам вподобайки?»
Нещасний і замучений Владик: «Та що ви?!»
Грибок Паразитичний: «Новий акаунт?»
Я: «Скажуть мені домашнє завдання чи ні?»
Єлизавета Степанівна: «Розходимось! Я бачила вашу переписку!!!! Ніколь, зараз напишу домашню».

Через декілька хвилин завдання дійсно прийшли. Спати після колосального викиду адреналіну не хотілось, тому довелося виконувати уроки. На диво, у мене пропав апетит. Я швидко вивчила основні поняття, затрамбувавши знання у голову. Щоб трохи відпочити, прилягла на любе ліжечко і... Нахаба-сон відразу вимкнув мій багатостраждальний втомлений організм. Коли моя свідомість нарешті виборсалась із тенет Морфея, я не поспішала розплющувати очі – ще хотілось поніжитись під пледиком. А де він узявся? Може, мама заходила і вкрила. А, нема різниці. Я повернулась на бочок і обійняла подушку. Ні, це точно була не вона – хутряна, аж шовковиста... Лісяка? Я погладила цей замінник подушки.

— Фр-р-р, — це підтвердило мою підозру. Я розплющила очі, щоб дізнатись, що під моїм пледом робить Хвостоковбаса. В очі вдарили промені призахідного сонця. На годиннику світилось: «7:53». Я зняла плед, показавши світу лисицю, яка душею і тілом перебувала в блаженному царстві Снів.

— Ліссі, прокидайся, – примусила руду відкрити очі.
— Що? Котра година? – пухнаста настовбурчилась і виглядала готовою до бою.
— Майже вісім, – не розуміючи її тривог, відповіла я.
— Ти безсовісно проспала тренування! – розлютилась Лісяка.
— Хто б казав, – у відповідь хмикнула я.
— Я прийшла тебе будити. Потім стрибнула на ліжко, залізла під плед... Мені стало так тепло і затишно... Мені було так хороше... Фр-р-р... — Кусяка знову задрімала.

— Ліссі, не спи. Розкажи краще про відомості від книги, – почала я чесати її за вушком, – Тренування ще будуть, а от упирів із вовкулаками потрібно зупинити вже сьогодні.
— Ні, у вівторок, – заперечила хвостата, ніжачись на ліжку, – Книжка дізналась, ось що:

«Упокоїть упиряк —
Назавжди, без вороття,
Повернути вовкулак
У звичайнеє життя», — потрібно зробити післязавтра, – наставниця процитувала з пам'яті віршик.

— А книжка хіба може заглядати на декілька днів уперед? – з цікавістю запитала я.
— Як сказати, – ворухнула вухом Хранитель, – У той момент, коли книжка напророчила нам матч із нечистю і нежиттю, це було якраз найближчим майбутнім.
— Нічого не розумію, – похитала я головою.
— Це були плани! – слово штопором врізалось у голову, – Минуле – це наші здійснені вчинки, теперішнє – переплетіння минулого і майбутнього, а майбутнє – химерні плани, – пробило на філософію пухнасту.

Вгодована бочечка на лапках, яка пояснювала правду життя, виглядала досить кумедно. На щастя, розімліла Кусяка не прочитала цього разу моїх думок.
— Я тебе не розумію, – щиро зізналась я.
— Фейковий зранку запланував, що ввечері порозважається футболом, але він тепер задумується про нову каверзу. Нам із книжкою ніяк не вдається правильно передбачити його наміри! Він надзвичайно хитрий і розуміє, що наша трійця може зіпсувати задумане, тому кидається від одного плану до іншого. Ніколь, ти розумієш, що небезпека нависла над твоїм містом. Напад точно відбудеться п'ятого вересня. Будь обережною! – з пафосом попередила Лісяка, – Це не кінець, а тільки початок твого супергеройського життя. Будь сміливою і розсудливою на цьому звивистому шляху добра! – Хранитель спробувала тихенько втекти, але я вчасно встигла зупинити її, підхопивши на руки.
— А хто мені розповідатиме про кулон? – поцікавилась у рудої. Та у відповідь тільки поворушила довгими розкішними вусами.