Глава 37.

Я з цікавістю стежила за процесом, адже ще ніколи не бачила зілля в дії. Та це й не дивно. Де б я могла бачити щось подібне? Я уважно вдивлялась у процес.
— Та ось і побічний ефект – виліз білячим хвостом, – оголосила пухнаста.
— Йой! В мене білявий хвіст?! Навіщо? — Хворокричумп із переляку випустив казан. Він прокотився кілька метрів і вдарився об ґрати, котрі за цей час встигли зачинитись. Полонений акуратно почесав новоутворення – довге, руде, якому б позаздрила кожна білка.

«Нічого, тепер ти перший білкун /біляч/ білич на місто. Чи як там білки чоловічого роду звуться... Хі-хі-хі!» — зблиснула оптимізмом книженція, але Зубастику зараз явно було не до гумору і жартів. Натомість він занурився з головою у тенета відчаю і розпачу.

— Володарю, за які гріхи ви вирішили розірвати прив'язку і «нагородити» мене цим рудим жахіттям?! — картав себе Хворокричумп із сумом у голосі, – Ви мене справедливо покарали за похибку!

— Ходімо звідси, – прошепотіла Лісяка, – Все вже нормально.

Тим же ж кривим маршрутом ми повернулись у вітальню. Я стомлено впала у крісло і випростала зморені кінцівки. До цього дня займатись приготуванням зілля мені не доводилось, тому моральне право на невдоволення також придавило мої тендітні плечі.

— Що далі? – із зітханням запитала я.
— А тепер ми подивимось, що зараз роблять прибічники нашого фейкового експериментатора над підлеглими, – проголосила руда.
— Мені знову якесь зілля варити? – закотила очі, щоб і стеля помилувалась моїм розпачем.

«Думаю, що ні. В Лісяки тут десь знаходиться закритий канал підглядання», – відповіла книжка, – «Тільки заклинання над ним довго читати, зате наше вторгнення ніхто не помітить і не розсекретить», – завершила паперова пояснення.
— Ні, люба книжечко, я за ці роки вдосконалила канал підглядання. Схоже на сучасний плазмовий телевізор, але крутіше. Хоча звідки тобі знати про телевізори, та ще й плазмові? – похизувалась Кусяка.
— Он він? – заінтриговано поцікавилась я, показуючи на щось, що нагадувало телевізор.
«Тут, мабуть, не так все просто... Так? Звичайна плоска коробочка. Хіба вона нам щось зможе показати?» — і собі запитала книжка.

— Хм, ви маєте рацію, – відповіла пухнаста, – Спостерігайте за новим дивом, – у лапах Хвостоковбаси з'явився пульт.

— Ти маєш на увазі комбінацію «лисиця плюс пульт»? — підділа пухнасту я. Дійсно знову хотілося намалювати Хранителя, яка нетерпляче махала хвостиком. Це б вона книжку могла здивувати, клацнувши пультом і ввімкнувши телевізор, але ніяк не мене.

— Хочеш, я можу позувати, щоб вийшов гарний портрет, – натомість відповіла Кусяка, прочитавши мої думки.

І знову ця лисичка порпається в моїй голові. Слід бути обережнішою навіть подумки, щоб випадково не образити наставницю.

«Свої сторінки не дам на карикатуру Лісяки!» — слова здавались вогняними. Ну, і вміє книжка писати із спецефектами!

Що ця книженція собі дозволяє. Невже вона припускає, що відмінниці погано малюють? У мене досить непогані оцінки з’являлися в щоденнику, як у нас ще було малювання.

— А де ж твоє восьме диво світу? – нетерплячий запит зірвався з кінчика язика. Я не змогла втриматися від сарказму, адже дуже кортіло дізнатися, що нам покаже Хранитель.

— Зараз усе буде, – підбадьорила руда.

Лисиця якимось дивом змогла натиснути червону кнопку на пульті управління. І що за чудасію я побачила!

«Нічого собі! Оце тобі коробочка!» — цей фокус книжці також неабияк сподобався. Телевізор із допомогою магії чи технології (цього достеменно не знаю) крутнувся навколо своєї осі, демонструючи точнісіньку копію, яка раніше була схована від наших поглядів. Однак поверхня цього прихованого телевізора ледь помітно мерехтіла.

— Вау! Не думала, що можна провернути такий фокус! – висловила захват і я.
— Завжди любила компліменти, – вдавано зашарілась лисиця, – Будемо дивитись на події у ворожому штабі? Чи похвалимо розум милої лісявочки?

— Як ця штука працює? – перейшла до справи я, пропускаючи мимо вух останню репліку хвостатої.
— Та дуже просто, – махнула лапкою Лісяка.

Вона вгатила кнопку «Пуск». На екрані спалахнув напис: «Вкажіть місце, яке б ви хотіли побачити». Внизу з'явилась віртуальна клавіатура і віконце для відповіді. Швидко натискаючи на панелі літери пультом-курсором, Кусяка вивела: «Ворожий штаб». Екран телевізора заблимав. На ньому ніби закрутився вихор із різнокольорових іскорок.

Коли картинка стала чіткішою, перед  нашими поглядами розкинулась велика лабораторія, де знаходилось багато людей. Вони метушились, намагаючись щось зробити, проте, дивлячись на відбитки стурбованості на їхніх обличчях, спроби були наскрізь марними. Кадри прискорилися, ніби у відеонарізці, демонструючи по черзі незнайомців. Мабуть, засекречений канал шукав більш-менш цікаву інформацію. Нарешті він вирішив сконцентруватись на розмові чоловіка і жінки, які стояли віддалік стовпотворіння.

— Спроби безрезультатні? – запитав він.

Нічого собі! Ми могли навіть чути їхню розмову. У цей момент Лісяка добавила гучності.
— О п'ятій годині на кристал прийшов слабкий імпульс. Ми розпочали пошуки ще о четвертій, тому прекрасно його помітили. Засікти його місцезнаходження точно не вдалось. Але ми з'ясували, що розвідник «двадцять один» живий. Поки що живий, – додала співрозмовниця декілька секунд потому.
— Сигнал не оновлювався? – чоловік нахмурився від легкої тривоги.
— На жаль, ні. Ви думаєте, що наш шпигун потрапив у пастку?
— Можливо. Але я не впевнений... — протягнув трішки стурбовано співрозмовник.
— Антимагічна зона? – запропонувала свій варіант жінка.
— Що? В тому місті немає ніяких аномалій. Можете пояснити?
— Звісно. Дослідження вказують на цей факт. Прив'язка спочатку на мить спалахнула, а потім – відчувалась дуже слабо, і тепер ніби відключена – не визначити, де вона зникла. Ось уже пів години, як вона зовсім не відчувається. Так, ніби агент «двадцять один» рухався до центру аномалії, мовби прив'язки зовсім не існує. Або... — вона не встигла договорити, як опонент її перервав: